— Тоді навіщо ж ти йому надав слово?
— Бо він того хотів.
— Сер?
— Бачиш,— туманно пояснив батько,— він виступає на зборах рад білих громадян по всьому штату. Звернувся до нас із проханням виступити перед нами. Гадаю, йому платить якась організація у Массачусетсі.
Батько відвернувся і подивився у вікно.
— Я намагався показати тобі, що рада Мейкома, принаймні,— це просто спосіб захисту від...
— Захисту, дідько! Атикусе, ми зараз говоримо не про Конституцію. Я хочу, щоб ти дещо зрозумів. От ти, наприклад, ставишся до всіх людей однаково. Я в житті не бачила, щоб ти до когось ставився зверхньо чи зневажливо, як половина наших білих ставляться до негрів, просто коли розмовляють з ними, коли просять їх щось зробити для них. А коли говориш ти, в твоєму голосі ніколи не чути: «Забирайся геть, чорномазий». І все ж таки ти зупиняєш цей народ і кажеш: «Отут зупиніться. Далі вам не можна!»
— Мені здалося, ми домовилися, що...
В тоні Джін-Луїзи був лише сарказм:
— Ми домовилися, що вони відсталі, що вони безграмотні, що вони немиті, кумедні, ледачі й нікчемні, що вони ще просто діти, головно нерозумні,— проте ми не домовилися про одну річ і не домовимося ніколи. Ти відмовляєш їм у праві бути людьми.
— Тобто?
— Ти відмовляєш їм у надії. Кожна людина, яка народилася на світ, Атикусе, кожна людина, яка має голову, руки й ноги, народжується з надією в серці. В Конституції ти цього не знайдеш, я це почула десь у церкві. Негри прості, безхитрісні люди, більшість із них, але це не робить їх недолюдками. Ти кажеш, що Ісус їх любить, але любить не дуже сильно. Ти використовуєш страхітливі засоби, щоб виправдати мету, яку вважаєш світлою для більшості. Можливо, твоя мета й непогана,— я, мабуть, також у неї вірю,— але не можна ставитися до людей як до пішаків, Атикусе. Не можна. Гітлер і отой набрід у Росії робили подібні чарівні речі у себе в країнах і замордували десятки мільйонів людей...
— Гітлер, кажеш? — посміхнувся Атикус.
— Ти не кращий за нього. Ні на йоту не кращий. Тільки ти намагаєшся вбити їхню душу, а не тіло. Ти намагаєшся їм сказати: «Глядіть, будьте чемними. Поводьтеся гарно. Якщо будете чемні й поштиві до нас, зможете жити пристойним життям, а якщо не будете до нас поштиві, ми вам нічого не дамо і відберемо те, що вже дали». Я розумію, що це нешвидкий процес, Атикусе, я це розумію пречудово. І, втім, я розумію, що цей процес повинен іти. Цікаво, що сталося б, якби Південь запровадив «Тиждень чемності з неграми»? Якби лише впродовж одного тижня Південь виявив до них елементарну, неупереджену ввічливість? Цікаво, що б тоді сталося. Як гадаєш, вони б набундючилися — чи почали відчувати самоповагу? Тебе колись зневажали, Атикусе? Тобі відоме це відчуття? От тільки не кажи мені, що негри як діти і нічого не відчувають: я була дитиною і добре все відчувала, тому дорослі діти теж мають відчувати все. Зневага й презирство, Атикусе, примушують людину вважати, що вона занадто мерзенна, аби інші люди з нею спілкувалися. Як негри й досі залишилися такими добрими, для мене просто загадка,— адже сто років заперечувалося, що вони люди. Цікаво, яке б диво ми могли створити цим тижнем чемності... Не варто мені було все це тобі говорити, адже я знаю, що ти не поступишся ні на дещицю, ніколи в житті. Ти ошукав мене у невимовний спосіб, але хай тебе воно не бентежить, бо постраждала тут лише я. Ти єдиний, кому я довіряла цілковито, а тепер мені кінець.
— Я убив тебе, Скауте. Я мусив.
— От тільки досить з мене вже цього лицемірства! Ти симпатичний, люб’язний старий джентльмен, але я вже ніколи не повірю жодному твоєму слову. Я тебе зневажаю, як і все те, що ти обстоюєш.
— А я тебе люблю.
— Не смій мені цього казати! Любиш мене, авжеж! Атикусе, я тікаю звідси якнайшвидше, не знаю куди, але тікаю. Ніколи в житті я хочу бачити нікого з Фінчів, ані чути про них!
— Роби як знаєш.
— Ти, лицемірний, шилохвостий сучий сину! Сидиш тут і патякаєш: «Роби як знаєш»,— а сам звалив мене з ніг, топчеш мене, плюєш на мене, та ще й сидиш і патякаєш: «Роби як знаєш»,— а я втратила все, що любила в житті, а ти сидиш і патякаєш: «Роби як знаєш», «Я тебе люблю!». Ти — сучий син!
— Досить, Джін-Луїзо.
Досить. Цим словом він завжди закликав її до порядку в ті дні, коли вона йому вірила. «Отже він вбиває мене, та ще й руки викручує... як може він так з мене глузувати? Як може так до мене ставитися? Отче небесний, забери мене звідси... Отче небесний, забери мене звідси...»
Частина VII
18
Джін-Луїза не пам’ятала, як завела машину, як не збилася з дороги, як дісталася додому, не потрапивши в серйозну аварію. Я тебе люблю. Роби як знаєш. Якби він цього не сказав, вона б, можливо, і вижила б. Якби він боровся з нею чесно, вона б могла шпурнути ці слова йому в обличчя, але як ухопити ртуть і тримати її в руках?
Вона пройшла до своєї кімнати і кинула на ліжко валізу. «Я народилася саме тут, де лежить валіза. Чого ти тоді мене одразу не задушив? Чому ти дозволив мені жити так довго?»
— Джін-Луїзо, чим ти займаєшся?
— Пакую речі, тьотю.
Александра підійшла до ліжка.
— Але ж ти маєш провести з нами ще десять днів. Щось не так?
— Дайте мені спокій, тьотю, заради Христа!
Александра пішла плямами.
— Буду вдячна, якщо ти не вживатимеш оцей вираз янкі в нашому домі. Що сталося?
Джін-Луїза відчинила шафу, зірвала з вішаків свої сукні й почала пхати їх у валізу.
— Так речі не пакують,— зауважила Александра.
— А я пакую.
Вона вигребла з-під ліжка своє взуття і кинула на сукні.
— Що сталося, Джін-Луїзо?
— Тьотю, можете видати комюніке про те, що я вибираюся з округу Мейком так далеко, що і за сто років не повернуся. Я ніколи більше не хочу бачити це місто, так само як і вас усіх, включаючи трунаря, суддю у справах заповітів і голову правління методистської церкви!
— Ти посварилася з Атикусом, гадаю?
— Так.
Александра сіла на ліжко і сплеснула руками.
— Джін-Луїзо, не знаю, в чому річ, але судячи з твого вигляду, відбулося щось жахливе, це мені ясно. Фінчі не втікають.
Джін-Луїза обернулася до тітки.
— Господи Ісусе Христе, тільки не кажіть мені, що Фінчі роблять і чого Фінчі не роблять! У мене вже отут сидить те, що Фінчі роблять, і я вже більше не витримаю! Хіба ви мені не втовкмачували від самого мого народження: твій тато те, Фінчі се! Мій батько — це щось невимовне, а дядько Джек — персонаж з «Аліси в Дивокраї»! А ви — пихата, вузьколоба, стара...
Джін-Луїза обірвала себе на півслові, загіпнотизована сльозами, що потекли з очей Александри. Вона ніколи не бачила, щоб тітка плакала; плачучи, Александра стала схожа на нормальну людину.
— Тітонько, пробачте мені, будь ласка. Прошу, скажіть, що не сердитеся,— це був удар нижче поясу.
Александра смикала мереживо на покривалі.
— Все гаразд. Не переймайся.
Джін-Луїза поцілувала тітку в щоку.
— Я сьогодні сама не своя. Мабуть, коли тобі боляче, інстинктивно бажаєш завдати болю іншому. З мене ніяка леді, тітонько, а от ви — справжня.
— Ти помиляєшся, Джін-Луїзо, якщо вважаєш, що ти не леді,— промовила Александра і витерла очі.— Просто іноді ти поводишся дуже дивно.
Джін-Луїза зачинила валізу.
— Тітонько, думайте собі, що я леді, бодай деякий час, до п’ятої години, коли повернеться Атикус. А тоді ваша думка зміниться. Що ж, прощавайте.
Вона саме несла валізу до машини, коли побачила, як під’їжджає єдине в місті таксі, а з нього виходить доктор Фінч.
Приходь до мене. Коли тобі буде несила терпіти, приходь до мене.
«От мені вже несила терпіти. Мені вже несила зносити твої притчі й вихиляси. Дайте мені спокій. Ви чудові, ви милі тощо, але, прошу, дайте мені спокій».