Краєчком ока вона бачила, як дядько неквапно чимчикує під’їзною доріжкою. «У нього великі кроки як на такого невисокого чоловіка. Отак я його і запам’ятаю». Вона відвернулася, встромила ключ у багажник, але ключ не підійшов, вона спробувала інший. Цей підійшов.
— Кудись збираєшся?
— Так, сер.
— Куди ж?
— Сяду в машину, доїду до Мейкомської вузлової, почекаю, поки прибуде перший-ліпший потяг і сяду на нього. Перекажи Атикусу, що коли йому знадобиться машина, він може по неї послати.
— Годі тобі вже себе жаліти. Вислухай мене.
— Дядьку Джеку, я так смертельно втомилася вислуховувати вас усіх, що ось-ось кричатиму на ґвалт. Чому ви не дасте мені спокій? Чому не можете відчепитися від мене бодай на хвилину?
Вона грюкнула кришкою багажника, вирвала ключ із замка і не встигла випростатися, як отримала від доктора Фінча навідліг по губах.
Голова її смикнулася ліворуч — і потрапила під ще один жорстокий ляпас. Джін-Луїза, захитавшись, зіперлася на машину, щоб не втратити рівновагу. Обличчя дядька мерехтіло серед маленьких рухливих іскорок.
— Я намагаюся,— промовив доктор Фінч,— привернути до себе твою увагу.
Джін-Луїза притиснула пальці до очей, до скронь, до голови. Головне — не зомліти, не блювати, не очманіти. На губах вона відчувала смак крові й сплюнула безтямно на землю. Поволі звуки гонгу в голові стихли, у вухах припинило дзвеніти.
— Розплющ очі, Джін-Луїзо.
Вона кілька разів примружилася, доки дядько не потрапив у фокус. Його ціпок спокійно відпочивав на згині ліктя, жилетка була бездоганна, у петлиці — бутон червоної троянди.
Дядько простягнув Джін-Луїзі носовичок. Вона узяла його і витерла рот. Почувалася геть спустошеною.
— Весь свій запал витратила?
Вона кивнула.
— Не маю я більше сили з ними боротися,— мовила вона.
Доктор Фінч узяв її за руку.
— А приєднатися до них ти також не можеш, так? — пробурмотів він.
Джін-Луїза відчувала, що губи у неї набрякають, вона ледь могла ними ворушити.
— Ти мене мало не вбив, Я така змучена!
Мовчки він повів її до хати, а там через передпокій — до ванної. Всадовив на край ванни, а сам відчинив аптечку. Одягнув окуляри, задер голову та з верхньої полички узяв якийсь флакон. Відщипнув трохи вати і повернувся до Джін-Луїзи.
— Підніми-но пику,— звелів дядько, змочив тампон рідиною з флакона, притиснув їй до верхньої губи і, промокаючи ранки, скорчив страхітливу гримасу.
— Це тобі допоможе... Сандро! — загорлав він.
Александра прибігла з кухні.
— Що таке, Джеку? Джін-Луїзо, а я думала, що ти вже...
— Облиш. У цьому домі знайдеться пляшка місіонерської ванілі?
— Джеку, не верзи дурниць.
— Не прикидайся, я же знаю, що ти її тримаєш для фруктового торту. Боже милостивий, сестро, принеси мені віскі! Іди до вітальні, Джін-Луїзо.
Вона пішла до вітальні, як у тумані, і сіла у крісло.
Дядько з’явився, тримаючи в одній руці келишок, у якому було на три пальці віскі, а в другій — склянку води.
— Якщо вип’єш це одним духом, я дам тобі десять центів,— сказав він.
Джін-Луїза випила — і мало не вдавилася.
— Не вдихай, дурненька. А тепер запий.
Вона ухопила воду і швидко проковтнула. Заплющивши очі, відчула, як алкоголь поволі розтікається у неї всередині. Коли ж вона розплющила очі, то побачила, що дядько сидить на дивані й спокійно її роздивляється.
— Як почуваєшся? — спитав він.
— Мені гаряче.
— Це від віскі. А що з головою?
— Мілорде, пусто там,— відповіла вона безсило.
— Химерне дівчисько, не смій мене цитувати! Кажи, як почуваєшся?
Джін-Луїза нахмурилася, міцно склепила повіки й обережно торкнулася язиком ранок на своїх розпухлих вустах.
— Якось по-іншому. Сиджу отут, а враження, ніби я у себе вдома в Нью-Йорку. Не розумію — відчуття дивне.
Доктор Фінч підвівся, сховав руки у кишені, потім вийняв їх і склав за спиною.
— Так-так-так, гадаю, зараз мені самому треба хильнути трохи віскі. Ніколи в житті я не бив жінку. Може, піти вдарити твою тітку і подивитися, що станеться? Посидь тут трохи і не шарпайся.
Джін-Луїза сиділа тихо, але засміялася, почувши, як дядько на кухні свариться зі своєю сестрою.
— Звісно, я вип’ю, Сандро. Я на це заслужив. Не щодня я лупцюю жінок, а якщо людина до такого не звикла, воно її вельми виснажує... та з нею все гаразд... не бачу великої відмінності: випити чи з’їсти в торті... Всі ми потрапимо до пекла, це лише питання часу... не будь старою занудою, сестро, я ж іще не звалився під стіл... а чому б і тобі не випити зі мною?
Джін-Луїзі здавалося, ніби час зупинився, і вона десь у не позбавленому приємності вакуумі. Навколо ні землі, ні людей, а лише якась аура невловної приязні у тому незворушному місці. «Я п’янію»,— подумала вона.
Дядько з галасом повернувся до вітальні, присьорбуючи з високої склянки, наповненої льодом, водою та віскі.
— Глянь-но, що я вирвав у Сандри. Завдав збитку її фруктовим тортам.
Джін-Луїза зробила спробу розпитати його.
— Дядьку Джеку, я маю враження, що тобі достеменно відомо, що саме трапилося сьогодні вдень.
— Так і є. Мені відоме кожне слово, яке ти сказала Атикусу, і я майже все чув зі свого будинку, коли ти наскочила на Генрі.
«Старий негідник, він поїхав за мною до середмістя».
— Ти підслуховував? Нічого собі!
— Звісно, ні. Гадаєш, ти вже готова це обговорювати?
Обговорювати ?
— Мабуть, так. Тобто, якщо ти не будеш викручуватися. Не впевнена, що зараз я витримаю єпископа Колензо.
Доктор Фінч зручно вмостився на дивані й трохи нахилився в її бік.
— Говоритиму з тобою цілком чесно, люба моя. І знаєш чому? Бо тепер я вже в змозі.
— В змозі?
— Так. Пригадай, Джін-Луїзо. Пригадай учорашній день, кавове частування сьогодні вранці, сьогоднішнє пообіддя...
— А що тобі відомо про ранок?
— Ти колись чула про існування телефону? Сандра залюбки відповіла на всі доцільно поставлені питання. Ти телеграфуєш свої виступи повсюди. Вдень я спробував тобі допомогти у непрямий спосіб, щоб пом’якшити твій стрес, дати тобі щось зрозуміти, полегшити трошки...
— Що полегшити, дядьку Джеку?
— Полегшити твій прихід у цей світ.
Дядько Джек ковтнув зі склянки, і Джін-Луїза побачила, як спалахнули його проникливі карі очі. «Ось що я повсякчас забуваю: він так метушиться, щоб я не помічала, як уважно він за мною стежить. Він хитрий, це безперечно, хитрий як лис. Але він знає набагато більше, ніж будь-який лис. Господи, я п’яна».
— ...пригадай собі,— говорив дядько,— все як було.
Вона пригадала. Все як було. До останнього слова. Але щось змінилося. Вона сиділа мовчки і пригадувала.
— Дядьку Джеку,— нарешті сказала вона.— Я пригадала все. Що сталося, те сталося. Але, знаєш, чомусь мені тепер трохи легше. Ніби це можна витерпіти.
Вона говорила правду. Вона не здійснила подорожі крізь час, яка все полегшує. Сьогодні було сьогодні, й вона подивилася на свого дядька з подивом.
— Слава Богу,— тихо промовив доктор Фінч.— А знаєш, чому стало можливо витерпіти, моя люба?
— Ні, сер. Мене задовольняє такий стан речей. Я не хочу допитуватися, я просто хочу, щоб усе лишалося, як воно є.
Вона відчувала на собі погляд дядькових очей і трохи відвернула голову. Вона зовсім йому не довіряла: «Якщо він почне розводитися про Макворта Прейда і скаже, що я на нього дуже схожа, то я опинюся на Мейкомській вузловій ще до заходу сонця.
— Ти б зрозуміла все й сама врешті-решт,— чула вона його голос.— Але дозволь, я прискорю цей процес. У тебе був важкий день. Тобі стало легше, Джін-Луїзо, бо ти тепер стала сама собою.
Сама собою. Не Маквортом Прейдом. Вона подивилася на дядька.
Доктор Фінч випростав ноги.
— Все доволі заплутано,— сказав він.— А я не хочу, щоб ти робила тяжку помилку — чванилася своїми комплексами, ти б нас тоді цим до смерті знудила, і ми б тебе уникали. Острів кожної людини, Джін-Луїзо, вартовий кожної людини — це її совість. Не існує такого поняття, як колективна совість.