— О ні, звичайно, ні, пане професоре, — відповів медичний радник, у якого й дух перехопило. — А як довго наша столиця буде мати честь бачити вас у своїх стінах?
— Я від’їжджаю сьогодні ввечері, пане медичний раднику.
Але професор не поїхав. Саме тоді, коли він сідав у карету, хтось поклав йому на плече руку й заарештував його іменем закону.
— За що? — запитував професор, не розуміючи, що сталося.
— За образу його світлості, якої ви припустилися в розмові з лейб-медиком.
І бідолашного професора ув’язнили. Прокуратура була в захопленні від своєї розпорядливості й розголосила про це по всьому місту.
Прокурор з’явився до міністра юстиції з доповіддю. Коли він повторив той образливий висновок професора, міністр перебив його гнівно:
— Якби він сказав це про вас і лейб-медика, то це була б найбезперечніша істина на світі!
Прокурор повернувся від міністра цілковито розгублений.
Було скликано екстрене засідання ради міністрів, на якому констатували, що ситуація загрозливо ускладнилась. На підставі висновку одного професора не можна відсторонити князя від влади. Треба заручитися висновками інших учених. Але якщо вчені визнають його світлість здоровим, то буде знеславлена рада міністрів, коли ж вони вирішать, що князь недоумкуватий, то треба буде кинути в тюрму того осла — лейб-медика. Інакше звістка про його діагноз розійдеться повсюди. Що ж робити?
— Треба якимось чином позбутися лейб-медика.
— Легко сказати. Але як?
— Давайте його ув’язнимо, — запропонував міністр юстиції.
— За що ж?
— Це дурниці! Якщо треба когось посадити, то привід завжди знайдеться.
— Викличемо його сюди.
— Це гарна думка!
Але посланий лакей повернувся ні з чим.
Пан медичний радник відповів, що він вважає раду міністрів збіговиськом змовників і державних зрадників і не бажає з ними розмовляти.
Міністр юстиції був у захваті:
— Ну, тепер він піймався на гачок! — вигукнув він. — Чи не найтяжча образа його світлості — твердити, що князь ушановує довір’ям зрадників і змовників?
І того ж дня пана медичного радника кинули у в’язницю саме до тієї камери, де сидів берлінський професор.
Певна річ, що ці два арешти викликали сенсацію в місті. Рада міністрів розгорнула шалену діяльність. Вона звернулася телеграфом до різних медичних авторитетів, які могли дати потрібні їй висновки. Але вчені читали в газетах про події в Оксенгаузенському князівстві й вважали ці запрошення пасткою, за допомогою якої рада міністрів хотіла заманити нових людей, щоб арештувати їх під приводом образи його світлості.
Рада міністрів була у відчаї, а князь що далі, то більше дурів. Минув тиждень, його світлість взагалі вже не можна було випускати з вузького кола людей, бо кожний зрозумів би, що сталося з князем. Через два тижні знову зібралася рада міністрів, щоб обговорити становище. Міністр закордонних справ повідомив про безуспішні переговори з іноземними медичними світилами й дійшов висновку, що таким чином справу не влаштуєш.
Прем’єр-міністр після тривалого роздуму промовив:
— А чи треба взагалі щось влаштовувати?
— Як це так?
— Що наш славетний князь став недоумкуватим, це факт. Це триває вже певний час, але в нашому князівстві все йде своїм ладом. Різниця лише в тому, що його світлість не займається державними справами. Та чи треба йому ними займатися?
Більше світил не запрошували. Його світлість залишився князем Оксенгаузенським.
Кур’єр банкірської контори «Прохазка і спілка», старий Шіма, вперше за п’ятнадцять років набрався відваги й постукав у двері кабінету фінансиста Прохазки, щоб попросити в нього підвищення платні з Нового року на двадцять крон.
І ось Шіма сидить перед паном Прохазкою, бо той, вислухавши його прохання, кивнув йому, щоб сів, а пан директор ходить по кабінету, розводить руками й говорить:
— Я міг би зразу вигнати вас із вашою безсоромною вимогою, та оскільки в мене якраз є півгодини вільного часу, я хочу поговорити з вами по-дружньому. Ви бажаєте, щоб я вам збільшив місячну платню на двадцять крон, що виходить двісті сорок крон на рік. І цього ви від мене вимагаєте в такий час, коли над грошовим ринком підноситься дамоклів меч — здорожчання грошей? Ви знаєте, що акції Альпіне-Монтан упали з семисот сімдесяти двох крон до семисот п’ятдесяти дев’яти й шістдесяти гелерів, що з дев’ятисот сорока крон акції Фрідріхівських заводів упали до дев’ятисот тридцяти восьми? І курс «Збройовки» теж падає, любий мій пане Шімо. З семисот двадцяти вже впав до семисот шістнадцяти й сорока гелерів. Це таки справді страхіття, а ви хочете двадцяти крон надбавки!