Чуючи рипіння пера, Зебор кидав ритися носом у шерсті на власному стегні, трохи зводив одне вухо й очима, сльозавими, як у людини, хворої на нежить, поглядав на пана барона.
Старий пан саме вигадував усякі брехні, пишучи в прохальному листі до одного графа-ротмістра. І сам так вжився у свою вигадку, нібито він програв під слово честі вісімдесят тисяч крон і мусить їх сплатити не далі як за тиждень, що аж поклав ручку й почав ходити по кімнаті, промовляючи вголос:
— Так, любий графе, слова честі треба дотримати; про це джентльменам і говорити нема чого.
Гончак, пирхаючи, ходив за ним, наче тінь. А коли барон сів дописувати листа, то й пес сів коло нього й знову почав вишукувати у власній шерсті свої скромні ласощі. Коли вони нарешті відіслали лист, то обидва полягали спати. Зебор заліз у ліжко, в ноги до пана барона, і в холодній кімнатині, обставленій вельми скромно, почувся тремтливий голос пана барона:
— Зеборе, Зеборе, до чого це ми дожилися?
Зебор тоді зводився в ногах постелі й чхав.
І то була хвилина такої глибокої інтимності, коли обидва висловлювали один одному все. Гончак теж казав своє, не думайте, що він мовчав. Він так славненько буркав і пояснював хазяїнові, що й до чого: «Що ж, ласкавий мій пане, не слід було нам так циндрити своє добро».
— Правда, Зеборе, між нами кажучи, дурні ми були. Господи, на якого дідька було нам утримувати стількох балерин відразу!
Гончак на те буркав: «Даруйте, ласкавий пане, я не утримував жодної. А ви до того ж іще й у карти грали. Чи я, ласкавий пане, грав у тренте-кваренте? Я тільки зайців ловив. А пригадуєте, ласкавий пане, як я лісника покусав?»
— Зеборе, Зеборе, — зітхав пан барон під стареньким пуховиком, — а ти ще пам’ятаєш, як я ковтав устриці? Покрапаєш гарненько лимоном… ох, просто плач бере. А тоді, тоді — винцем їх залити… ні, сто чортів, зараз зареву.
«Ну, ревімо, ласкавий пане», — пробурчав Зебор, і обидва заскімлили під пуховиком.
Перше ніж заснути, старий барон ще сказав:
— Якби нам хоч у лотерею виграти, Зеборе…
Зебор, що вже куняв, трохи звівся, подумав: «Радий прислужитися, пане бароне!» — а тоді ліг і заснув.
Так вони пролежали два дні, не ївши, а на третій прийшов листоноша, приніс двадцять крон від пана ротмістра.
Тоді обидва одяглися — тобто Зебор прилизався, скільки можна, а пан барон надів своє вицвіле вбрання — і поважно вийшли на вулицю.
Двадцять крон гріли їх обох. Зебор знав, що як зараз звернуть за оцей ріг, а тоді в отой прохід, то це вони простують аж на другий кінець міста, до однієї крамниці, над якою висить вивіска з намальованою кінською головою і з написом: «Продаж конини».
Ішли гордо, поважно. Обидва бачили в уяві копчену конину, і то багато її.
Зебор того дня взагалі не зупинявся з жодним собакою. Що там з усякою голотою балакати. Вони сьогодні пани, вони йдуть до тієї крамниці з намальованою кінською головою.
У крамниці пан барон завжди поводився трохи збентежено й пояснював, що йому треба три кілограми конини для однієї бідної вдови з купою дітей. Він би купив їм яловичини, але краще трохи заощадити та купити їй і дітям панчохи.
А поки пан барон дедалі більше заплутувався в усе нових брехнях, його гончак розказував різниковому собаці: «Знаєте, братку, в нас учора було на обід молоденьке гусеня, я сам півгусеняти з’їв».
І гордо виходив з крамниці за своїм паном, що ніс три кілограми конини.
Того дня після ситого обіду їм обом снились кінські перегони.
Чорт Адольф працював біля двадцять восьмого казана, в якому кипіли нещасні грішні душі. Він курив коротеньку люльку, попивав чорне баварське пиво й тихо наспівував: «Спи, дитинко, спи». Раптом почув, що хтось жалібно кричить у казані:
— Будь ласка, випустіть мене!
Чорт Адольф задоволено зареготав і підкинув у вогонь кілька релігійних книг. Крики й зойки стали голосніші, і це дуже потішало чорта Адольфа. Він роздмухав ще більший вогонь під казаном, щоб підвищити тиск і температуру, а сам весь час ніжно наспівував: «Спи, дитинко, спи». Душа в казані почала страшенно волати й плакати:
— Ой, я збожеволію, якщо мене не випустять!
Почувши крик, підійшло й стало навколо казана ще кілька чортів. Чорт Рудольф сказав:
— Запитай-но, Адольфе, як звати цього горланя.
— Гей, душечко! — гукнув Адольф. — Як вас звати?
— Я кореспондент газети «Нойє фрайє прессе», — обізвався голос із казана. — Як тільки виберуся звідси, то напишу про вас таку статтю, що ви здивуєтесь. Випустіть мене, я хочу говорити з головним опалювачем.