Якось я спитав у тата, коли він прийшов із трактиру, чи правда, що в мене на носі виросте пір’я, якщо я буду сидіти в темряві. І тато сказав:
— Звичайно, виросте, ти ж знаєш!
Про що б я його не спитав, у тата одна відповідь:
— Звичайно, ти ж знаєш!
Я його спитав, чи любить мама пана Фінгуліна, і він відповів:
— Звичайно, ти ж знаєш!
Іноді тато приходить додому з трактиру трохи раніше і разом із паном Фінгуліним. Вони п’ють у нас пиво чи вино, тато лягає спати, а пана Фінгуліна просить побути з мамою й розважити її. Пан Фінгулін ніколи не відмовляється. Тата ми зачиняємо в спальні, щоб йому не було страшно, мене теж відправляють спати, і я молюсь за пана Фінгуліна.
А нещодавно ми повернулися зі служницею додому, як веліла мама, коли вже смеркло, тільки мами ще не було. Не було і пана Фінгуліна. Ми відчинили двері в їдальню і запалили світло, обійшли всі кімнати, але їх ніде не знайшли.
Служниця заявила, що їй це не до вподоби. А мені було все одно, і я почав викидати «свої фокуси». Спершу, поки не остогидло, грав на піаніно й чекав. Ніхто не приходив, ні мама, ні служниця. Не було вдома й нашого собаки. Нарешті прийшов тато і подзвонив. Коли йому ніхто не відчинив, тато, сопучи, відчинив двері своїм ключем, зняв у передпокої зимове пальто і зайшов до їдальні, де я сидів у качалці. Я побіг до нього і сказав, що мами немає, пана Фінгуліна немає, і служниці, і собаки також.
Тато спершу не зрозумів, а потім вирішив:
— Почекаємо.
Він сів до столу і послав мене в комору по вино. Ключа від комори не виявилося, і вина я не приніс. Тато засмутився:
— Цього ще забракло насамкінець!
Він запалив люльку, і ми знову почали чекати. Сиділи, сиділи, а ніхто не з’являвся. Тато почав ходити по їдальні туди-сюди і примовляти:
— Так воно і є, не інакше.
Він сів у качалку, погойдався, набив люльку, зняв черевики.
— Почекаємо до другої години ночі, а потім полягаємо спати. Снідати підемо в кав’ярню.
Ми почекали і лягли спати. Тато зітхав і примовляв, перевертаючись у ліжку:
— Ніяк не вкладається в голові.
Ми заснули, але раптом я проснувся, тому що тато сказав:
— Ну, звичайно! І грошей, певно, теж немає!
У спальні у нас стоїть маленький сейф. Тато піднявся з ліжка, підійшов до сейфа, відчинив його, заглянув усередину, знову ліг і сказав:
— Ну, звичайно, грошей теж немає!
У мене там у поросяткові було вісім крейцерів, я заплакав і спитав, чи не пропало й поросятко. Тато заспокоїв мене і сказав, що моя скарбничка на місці. Я зрадів і заснув. Голос тата ще раз розбудив мене, тато говорив сам собі:
— У житті людини бувають моменти, коли навіть скотина здатна з’їхати з глузду!
Тато промовив це, заглядаючи в шафу з маминими сукнями. Шафа стоїть якраз навпроти мого ліжка, і я побачив, що в ній порожньо. Поруч із маминою була татова шафа. Тато відчинив також її, проте там усе висіло на місці й тато пробурчав:
— Мій одяг завеликий для нього. Фінгулін поряд зі мною печериця.
Я спитав тата:
— Таточко, правда ж, пан Фінгулін порядна людина?
Тато довго дивився на мене, а потім сказав, як завжди:
— Ну, звичайно, маленький, спи!
Я знову заснув, ліг і тато. Вранці він розбудив мене, і нам довелося потрудитися, поки ми наносили води. Коли ми вмилися, я спитав, де мама, пан Фінгулін, служниця і собака.
Тато пояснив, що вони поїхали погуляти за місто і взяли з собою собаку, а ми будемо їх шукати.
— Вони мені нічого не говорили, — сказав я.
— Мені також, — зітхнув тато.
Потім ми пішли в кафе снідати, і я радів, що все так здорово виходить, і я також побачу що-небудь цікаве.
Звідси ми пішли в якийсь великий дім, де були самі поліцаї й пани в кашкетах. В одній кімнаті всі писали, а тато говорив їм щось по-німецьки. Один пан погладив мене по голові. Тато перестав говорити по-німецьки, а той пан почав розпитувати мене, як усе було, коли пан Фінгулін приходив до нас за відсутності тата. Я йому пояснив, що в мене на носі виросло б пір’я, якби я сидів з ними у темряві, і ще розповів, як мама відібрала в мене крону після того, як сиділа в пана Фінгуліна на колінах, і як він мені сказав, що мама не важка, і що цю крону я отримав від пана Фінгуліна, проте більше я від нього нічого не брав, бо тато розсердився б, що я такий невихований. Вони все записали й попередили тата, що все це службова таємниця, і ми з татом пішли в кондитерську, а ще тато купив мені кубики. Обід нам принесли з трактиру, а я дуже радів кубикам. Увечері прийшов якийсь пан, сказав, що він із поліції і що маму спіймали разом із паном Фінгуліним, служницею та собакою у Будейовіцах і посилають назад. Почувши це, тато сплеснув руками: