— Слава тобі, Господи, що вона приїде додому, в мене хоча б на службі не буде неприємностей!
І ми почали очікувати маму.
Я вже розповідав, як ми з татом уночі чекали на маму, пана Фінгуліна, служницю та собаку. А найбільше я чекав на пана Фінгуліна, бо це він утік з мамою, а тато пообіцяв:
— Я йому все виповім! Як використовувати мою добрість і мою дружину.
Я спитав, чи використовував пан Фінгулін також собаку та служницю?
Тато відповів, що пан Фінгулін на все здатний, і коли я виросту, то все зрозумію, а поки що велів мені лягати спати.
Я ліг і вже не думав про те, що сталося, тому що від солодощів у мене розболівся живіт. Я довго не міг заснути і чув, як тато ходить в їдальні й розмовляє сам із собою:
— Моя золота дружина, хто міг чекати від тебе такого?!
Потім тато сів за піаніно та почав бринькати на ньому, як я, коли хочу розізлити нашого собаку. Проте невдовзі тато закрив кришку, знову ходив по кімнаті, говорячи при цьому по-німецьки. Відтак він підійшов до мого ліжка і сказав:
— Викапаний Фінгулін! Де були мої очі? Що я за йолоп!
Мені зробилося смішно, як тато лає себе, тому я вдавав, ніби сплю, а потім і справді заснув.
Мене розбудила розмова за стіною в їдальні. Це мама повернулася додому. Я вибіг до неї прямо в нічній сорочці. В їдальні був і пан Фінгулін. Я взявся обіймати пана Фінгуліна і маму. З ними був і собака, а служниця — в дверях; вона раз по раз падала на коліна, плакала і кричала:
— Ваша милість, прошу пробачити мені, не могла я пані кинути, я доглядала за ними! Ваша милість, ради Господа Бога, пробачте, я в цьому чиста й безвинна! Пані мені сказала, що в пана Фінгуліна занедужала старенька тітка в Будейовіцях, а пан Фінгулін сам нічого не вміє, ні доглянути нікого, ні добитися нічого і боїться їхати сам, щоб я, отже, поїхала з ними і допомогла порадою і взагалі. Ваша милість, пробачте мені, ради Бога! Пресвята Богородиця, як же ж ми намучилися з цим собакою. Всю дорогу, клятий, вив безперестанку, тільки б жерти йому! Купили ми, ви вже пробачте мені, ваша милість, копченої ковбаси. Так ця тварюка половину змегелила і прямо в купе налюрила три калюжі й наклала дві купи, пробачте мені, Бога ради, ваша милість.
І служниця поповзла на колінах до стільця, що був до неї найближче, сіла на нього, витираючи носа спідницею.
Пан Фінгулін усе відкашлювався і нарешті попросив у тата сигару. Тато приніс сигари, проте в пана Фінгуліна не виявилося навіть сірників, тато дав йому прикурити. Вони між собою не розмовляли. Пан Фінгулін дивився на татові черевики, а тато — на черевики Фінгуліна. Собака переводив погляд із тата на маму, з мами — на пана Фінгуліна й радісно махав хвостом.
Тоді я спитав пана Фінгуліна, як він прогулявся в Будейовіцях.
Тут тато швиденько взяв мене за руку і відвів на кухню. За мною вийшов і собака.
До кухні долинув голос пана Фінгуліна:
— Вельмишановний пане! Як людина глибоко порядна, я дозволив собі піднятися до вас, щоб вибачитися за те, що взяв вашу високоповажну дружину в гості до моєї бідної хворої тітоньки в Чеське Будейовіце. Прошу повірити мені, що більше я нізащо у світі не візьму з собою в дорогу ніякого пса. Цей ваш пес виявився такою противною і хитрою тварюкою! Коли ми по дорозі зайшли на станції Весели в ресторан, то взяли сосиски з хроном. Чудові сосиски…
— Хрону вони пожалкували, щоправда. На два крейцери можна було б і більше покласти, — втрутилася мама.
— Але хрін був відмінний, — заперечив пан Фінгулін. — Іноді хрін буває неприємний і щипає за язик. А цей не щипав, у нього був приємний солодкуватий смак. Так ось, щоб не забути, ваш собака, коли ми їли сосиски з хроном, підкрався до столу з холодною ліверною ковбасою, оглянувся навсібіч і — хап! Поцупив цілих дві штуки. Такі фокуси він учиняв постійно. Ми не знали від нього спокою навіть уночі. Варто було скрипнути, як він схоплювався і підіймав гавкіт, ніби йому на хвіст наступили, і будив увесь готель. У Таборі, де ми ночували першу ніч, він укусив покоївку, коли та принесла нам каву в постіль. Слава Богу, вона заспокоїлася, отримавши п’ять крон.