— Ваша милість, пробачте, Бога ради, — плаксиво відгукнулася служниця, — повірте мені, пес і справді жахливий!
Тато ходив по їдальні, тримався за голову й повторював:
— Це нічого не доводить, пане Фінгулін, це не виправдання.
Пан Фінгулін також підвівся і заходив по їдальні примовляючи:
— Такси, повірте мені, всі такі. Цей пес, добродію, жахливо підступний і лицемірний, де що не побачить — умить зжере і тікає. У мого брата був пес тієї ж породи, так він, клятий, куди не прийде, неодмінно напаскудить або вкраде щось.
Тато, слухаючи його, зітхав:
— Боже мій, Боже мій!
Тут мама занепокоїлася — чи немає в домі вина. У нас же як-не-як гості!
Ну, тато приніс пляшку, а служниця принесла чарки. Мама налила вина, пан Фінгулін цокнувся з татом і сказав:
— Ваше здоров’я, пане старший діловоде!
Тато випив і знову взявся ходити по їдальні, тільки швидше, а потім ще швидше, дедалі швидше, поки не зачепив і не відгорнув в одному місці килим, а мама розсердилася, тому що килими від цього ламаються і псуються.
Нарешті тато сів за стіл і спитав, чи пам’ятають вони Божу заповідь — «не побажай дружини ближнього свого»?
Хто мав це пам’ятати, він не уточнив і чого треба було побажати у дружини, він також не сказав, а додав лише, що помилився в панові Фінгуліні, бо вважав його своїм другом. Пан Фінгулін на це відповів йому, що тато, безперечно, міг покластися на його дружбу і, якби не було в нього в Будейовіцях старої тьоті, вони б нікуди не поїхали, а цією поїздкою ситі донесхочу. А пес був цілковито клопітним тягарем.
— Нам усюди довелося червоніти за нього, — додала мама. — Він найбезсоромнішим і нахабним чином чіплявся до всіх зустрічних собак у Будейовіцях, а коли я хотіла стукнути його парасолею, він одскочив, а парасоля зламалася, ударившись об бруківку.
Пан Фінгулін знову налив собі вина, випив, узяв капелюх, подав татові руку й побажав доброї ночі. Прощаючись, він порадив:
— Пробачте, але якщо ви хочете послухатися моєї поради — проженіть цього пса!
І тато велів одвести його до шкуродера, щоб, коли пан Фінгулін переселиться до нас, пес не мозолив йому очі.
Одного чудового вечора пан Фінгулін знову прийшов. Тата ще не було вдома. Я сидів у туалеті, а туалет у нас біля самих вхідних дверей, і я чув, як пан Фінгулін цілує маму і каже їй:
— Золота моя Фанінка!
Мама попросила його говорити тихіше, бо я вдома. Щоб вони не подумали, нібито мені цікаво, я спустив воду. Мама вигукнула:
— Боже мій, цей хлопчисько досі товчеться в туалеті!
І вони з паном Фінгуліним перейшли до їдальні. Я ще кілька разів спустив воду, а відтак і сам прийшов до них. Побачивши мене, пан Фінгулін прикинувся здивованим:
— Звідки ти взявся, Франтішек?
Мама зауважила мені, що я поводився невиховано, коли сказав, ніби в мене болить живіт. А я нічого не можу з собою зробити, така вже я дитина, і, коли в мене були глисти, я теж усім розповідав, кого не стріну, бо всі мене жаліли й говорили, що я гарний хлопчик.
Пан Фінгулін спитав, як справи з блощицями. Йдеться про те, що у нас тепер є блощиці, вони завелися після того, як мама з паном Фінгуліним побували в Будейовіцях. Вони привезли їх із собою в ручному саквояжі. А тато розповідав, що вигнані із Франції гугеноти привезли блощиць до Лондона, з Лондона вони прийшли в Данію, з Данії в Німеччину, а звідти вже до нас, у Чехію.
Я пояснив пану Фінгуліну, що блощиці кусаються вночі для того, щоб люди і ночами не забували про Господа Бога, і що я, коли вони сильно мені допікають, молюсь «Ангелочку, мій хранитель…» — і до ранку засинаю, і блощиці також.
Пан Фінгулін погладив мене по голові і спитав, чи люблю я Боженьку. І тоді я йому розповів, як я потраплю на небо і як там буду гратися сірниками, відривати мухам лапки й виколювати очі мишам, веселитися з ангелочками, лазити по деревах і спати в ліжку одягненим. А ще я сказав, що буду грати з ангелочками в розбійників і полоненим відрізати носи.
Мама зауважила, що я дуже мила дитина, а я розповідав далі, як буду слухняним на землі, добре поводитися, щоб потім у раю вбивати поліцаїв й обдурювати жандармів, і як я щодня молюся, щоб Господь дав мені добрі наміри й кажу «Отче наш…» і «Богородице, діво…», «Ангел Божий» і «Вірую». Я став на коліна і почав: