— «Юобот з допсог яірам антадогалб ясйудар овід яцидорогоб».
Вони злякалися — чи я не збожеволів, а я пояснив, що це початок молитви «Богородице, діво», тільки задом наперед, і що так жахливо важко молитися, але я іноді молюся так вечорами, щоб не повторювати без кінця «Отче наш, який живе на небесах…»
Пан Фінгулін розсердився і сказав, що це несправжня молитва. Пан Фінгулін дуже набожний. Учора мама розповідала татові, що в Будейовіцях вони обійшли всі костьоли.
Я дістав догану за те, що мені — все завиграшки, а до Господа Бога треба звертатися з любов’ю і шануванням, як і належить достеменному хлопчикові-християнину, і тут мама почала сердитися, що вже пізно, а тата все немає. Зазвичай у цей час він уже приходить додому!
Пан Фінгулін припустив, що тато не поспішає додому через нього. Але мама заперечила — мовляв, навпаки, тато дуже цінує пана Фінгуліна як приємного співрозмовника.
Пан Фінгулін посміхнувся, погладив маму по щоці, і обоє засміялися. Проте коли я також, нещасна дитина, почав сміятися разом із ними, мене зараз же відвели на кухню.
На кухні служниця готувала відбивні й сказала, що коли вона була в місті, то бачила милостивого (тобто мого батька, тата), як він перед винним підвальчиком вилізав із фіакра разом із ще двома панами. І що тато був дуже веселий. Може, це був і не тато, але веселий той пан був уже дуже. І коли він вистрибнув із фіакра, то трохи не впав. Може, той пан і не його милість господар, але що той пан трохи не впав, вона клянеться головою. Милостивий пан ізроду нічого такого не витворяв, вечорами завсіди вдома сидів, а вже до чого їй жаль милостиву господиню, як-то вона тепер біситься буде!
Я пішов у їдальню. Мама сиділа на дивані біля пана Фінгуліна, і пан Фінгулін поклав одну ногу на маму. Він завжди так робить, коли в нього розв’язуються шнурки. Я знаю, тому що завжди, коли я бачив це, він говорив:
— До чого мені набридли ці черевики на шнурівці!
І зав’язує їх.
Зрозуміло, на мене вони розсердилися, тому що мені слід було сидіти на кухні, і я швиденько почав розповідати, що служниця бачила дуже веселого пана, як той ліз із фіакра у винний підвальчик, і це був наш тато, і він трохи не впав.
Тільки-но я договорив, мама почала кричати, а пан Фінгулін їй підтакував.
— Гарненька справа! Він починає псуватися!
Мама заломлювала руки, а пан Фінгулін казав:
— Це жахливо! Таке падіння моралі! Нечувано і згубно! Напитися як чіп у громадському місці! Він просто ганьбить нас! Милостива пані, можу порадити одне: ми не пустимо його додому. Десяту пробило, якщо до одинадцятої він не прийде, кінець і крапка! Інакше гульбища стануть для нього життєвою потребою, і він остаточно й безповоротно зіпсується! Ми рішуче не пустимо його додому. Хай дзвонить, стукає, хай не знаю що робить, але це вже переходить усякі межі пристойностей і не має жодних виправдань! Скільки клопоту він завдає вам! Такого ще не було, щоб о десятій годині він десь швендяв! Це нестерпно!
Пан Фінгулін зняв сюртук, черевики, взяв татові капці, надів татів халат, закурив сигару й розлігся на дивані.
— Який жах! — промовив він. — Куди котиться ця благополучна сім’я — чоловік перетворюється на п’яницю й залишає свою дружину!
На цьому місці мама звеліла мені роздягтися і лягти спати. Я помолився за тата і сказав «Вірую» задом наперед. Пан Фінгулін тихенько говорив мамі, що об одинадцятій він ляже в татове ліжко, і тоді, що б тато не виробляв, якого б галасу не здіймав, щоб мама не сміла впускати його. Мама погодилася об одинадцятій також лягти і, як би тато не дзвонив, хай хоч і плаче під дверима, вона його не впустить і відправить його ночувати в готель, тому що сімейний дім — це йому не прохідний двір.
Пан Фінгулін зітхнув:
— Скоріше б уже пробило одинадцять!
Я заснув і довго спав, і раптом мене розбудили голоси в спальні. Був уже ранок.
За стіною в їдальні хтось чхнув і сказав:
— Доброго ранку, пане Фінгулін, дай вам Господи!
Це був голос тата. У мого золотого татуся були свої ключі від квартири. І тато закричав:
— Доброго ранку, пане Фінгулін, цілую ручки, милостива пані!
І почав чимось лупити по піаніно. Потім через прочинені двері я побачив на голові тата циліндр пана Фінгуліна, і тато збирався лягти в ліжко. Циліндр був зім’ятий, видно, саме ним тато і стукав по піаніно. Я знову заснув, бо тут уже було не до жартів. Засинаючи, я почув: