Він підносить пляшку до губів і з булькання визначає, що в ній рому ще із чверть. Як уже не можна буде висмоктати з пляшки й крапельки, тоді він піде нагору, завтра знов наповнить її й скаже: «Славна ти була вчора, серденько!»
Ром приємно гріє Шейбу, в думках підносить його аж на горище. Багатий дім, багате горище. Він згадав горища в бідному районі й сплюнув на двері. Два фартухи, три нижні спідниці та побита міллю хустка. От так злидні! І чим далі, тим гірше. Ось іще горілка подорожчає, тоді хоч візьми та повісся.
Він знову потяг із пляшки, і добрий настрій вернувся. Може, тут нагорі будуть перини. Пір’я ще в ціні. Зосталися ще дві речі, на яких можна хоч більш-менш підлататися, не марно морочитимешся. Телеграфний провід та перини. Не так багато треба й украсти цього діла, а попадеш під суд присяжних. А скільки ж то довелось би задля цього натягати фартухів, спідниць та побитих міллю хусток! Але суд присяжних — це краще, ніж карний суд. Скільки разів він уже стояв перед карним судом! А попасти під суд присяжних — це якось почесніше. Принаймні хлопці скажуть: «О, то зух! Уже й під судом присяжних побував!»
«Вип’ю за здоров’я присяжних», — думає Шейба й допиває все, що зоставалось. А тепер ще хвилину відпочити — і нагору. Помаленьку, потихеньку. Не можна робити шелесту. Чоботи в руці, босоніж. І чого він, власне, лютує сам на себе? Піде тихенько. Ще хвилинку почекає, подумає. А чом би не проказати отченаш? Помолиться, а тоді й піде.
Шейба скрадається на другий поверх. Несе чоботи в руці й зупиняється на кожній сходинці. Обережність не буває зайва. Він крадеться помалу, тихенько, наче кішка. Ось уже другий поверх. Шейба помацки шукає поруччя, намацує якісь двері. Ага, поруччя ліворуч. Мацає далі; знову двері. Задеренчав дзвоник. Напевне, він ненароком натиснув кнопку. Ноги в Шейби здерев’яніли, він не може зрушити з місця. А двері відчиняються, і чиясь рука хапає його за комір і втягує до передпокою. В чорну темряву.
Шейба чує грізний жіночий голос:
— Ану, дихни!
Шейба дихнув, а грізна рука все тримає його за комір.
— То ти вже й ром п’єш? — чує він голос — суворий, пронизливий.
— П’ю, — підтверджує Шейба, — бо на щось краще не маю.
— А, то ти, значить, пропив усі гроші й узявся за ром? Оце так суддя першого карного суду Дорн!
Рука страшної жінки проводить по його обличчю.
«Ага, — думає Шейба, — вона думає, що я — суддя Дорн. Він недавно судив мене».
— Засвітіть світло, будь ласка, — просить Шейба.
— Ще й світло засвітити, щоб і служниця побачила, який приходить додому суддя! — кричить жінка. — Аякже! І ще й викаєш на мене, паскудо, на свою рідну дружину, що не спить, дожидає тебе до півночі! Що це в тебе в руці?
— Чоботи, ласкава пані, — белькоче Шейба.
Страшна рука знов проводить по його обличчю.
— Він уже мені каже «ласкава пані», за божевільну мене має, і свої довгі вуса зголив, паскуда!
Шейба відчуває доторк руки у себе під носом.
— Бр-р-р!.. Голений, наче арештант, матінко пресвята, ну й налупцюю ж! Так ось чого він хотів, щоб я засвітила світло! Думав, паскуда, що я злякаюсь, зомлію, а він тоді замкнеться в кімнаті.
Шейба відчуває, що його стусають у спину кулаком.
— Ач, суддя, а схожий на арештанта. А що це в тебе на голові?
— Кашкет.
— Господи, вже так налигався, що десь забув циліндра й купив собі кашкет! Чи ти, може, чужий узяв?
— Узяв, — із щирим каяттям признається Шейба.
Знов удар — цього разу у вухо, — і жінка, випихаючи Шейбу за двері, кричить:
— Побудь до ранку на сходах! Нехай весь дім бачить, який паскудник суддя Дорн.
Штурляє його так, що він падає і вдаряється носом; тоді двері позад нього замикаються.
«Слава Богу, — думає Шейба, підіймаючись сходами вище, — обійшлося». Тільки чоботи зоставила в себе. І Шейбі здається, наче його босі ноги трохи присвічують йому на дорогу.
Він тихо скрадається на третій поверх. Слава Богу, вже добрався без шелесту до перших дверей; коли це раптом його хапає за комір якась рука і втягує в ті перші двері.
Шейба опиняється в пітьмі, ще чорнішій, ніж на першому поверсі, і без ніякої передмови дістає ляпаса, тоді чує жіночий голос:
— Поцілуй мені руку.
Шейба цілує руку. А голос питає далі:
— Де твої чоботи?
Шейба мовчить. Він відчуває, як та тепла рука, що її він щойно поцілував, проводить по його босих ногах.
Раптом на спину його падає такий удар, що аж іскри з очей сипонули, і він чує слова:
— Значить, слідчий, пан доктор Пелаш, не соромиться прийти додому, до своєї дружини босий і п’яний? Де ж твої шкарпетки, падлюко?