Шейба мовчить і думає. Слідчий доктор Пелаш, останнього разу вів його справу.
— Де шкарпетки, падлюко? — знов питають його.
— Я їх ніколи не носив, — відповідає Шейба.
— А, голос міняєш, падлюко, і сам уже не знаєш, що плетеш!
Рука трусить ним, і в Шейби випадають з кишені відмикачки.
— А це що?
— Ключі від горища, — знічено відповідає Шейба.
Ще не встиг він доказати цих слів, як його викидають на сходи, відмикачки летять за ним услід, і він чує:
— Налигався по саму зав’язку!
Він хоче підняти відмикачки, але хтось хапає його за руки, стусає й кричить:
— Страхіття! Сколошкав увесь дім, напився й лізе в сусідські двері. Що про тебе подумає пані Пелашева?
І якась жіноча рука цупить його до дверей навпроти, затягує до передпокою, далі до кімнати, а там штовхає на канапу; сама жінка замикається в сусідній кімнаті й звідти кричить:
— Фе, побачив би тебе пан директор! Гарного маю касира, подумав би. Спатимеш сьогодні на канапі!
За чверть години злодій Шейба відімкнув двері й прожогом кинувся тікати з того нещасливого будинку. Він і досі не знає, чи все це було насправді, чи тільки наснилось йому.
Газет він не читає, тож і не дізнався, в котрому номері знайшли його чоботи, відмикачки та пляшку з-під рому.
Старець Янчар мешкав із трьома злодіями: Пустою, Живсою й Кобилкою, — а жебрав під церквою, куди ледве добирався на своїх дерев’янках. Йому, ураженому костогризом, щовесни вкорочували обидві ноги, і він зненавидів лікарів. Чого вони не ріжуть його взимку, коли допікають найбільші злидні? В лікарні хоч тепло та їсти є що. От не щастить: що не операція, то навесні. Та все ж раз на рік непогано полежати зо три місяці в лікарні: не треба думати про кусень хліба, просити Христа ради і вклонятися за мізерний крейцер: «Господь Бог відплатить вам сторицею!» Не завадить і навесні побути в лікарні, але взимку вигідніше.
Аж ось несподівано в старого Янчара зник біль у ногах. Стривожений, попхався він до лікарні. Оглянули його уважно і встановили діагноз, надзвичайно рідкісний для його хвороби: після минулорічної операції гангрена припинилася. Класти його в лікарню вже немає підстав.
Виходив Янчар з лікарні, плачучи та стогнучи, й ледве переставляв дерев’янки, присупонені до здорових тепер цурпалок ніг. Кінець мріям про три місяці спокійного життя.
Повернувшись додому, поділився він із приятелями своїм горем. Пуста обурився. Підло так поводитися з людиною, що чекає на відпочинок! Як завжди, місце під церквою на ці три місяці зайняв жебрак Кунштат, і невідомо, чи погодиться він поступитися ним Янчарові?
Це місце не було вигідним, бо парафіяни переважно давали милостиню біля самого входу до церкви, де молилися баби, що були під опікою причетникової дружини. Проте кілька крейцерів перепадало й старому, та ще допомагали співмешканці-злодії, а Янчар віддячував їм повчальними настановами.
Прийшов Живса, і знову заговорили про Янчарову біду. Вилікувала його шатія-братія.
— Отож-бо, — зауважив Кобилка, — а все тому, що ти бідний.
У його словах не було ніякої логіки, і роздратований дід Янчар на всі заставки лаяв лікарів, називав їх бандою. Хоч би Кунштат поступився йому місцем. Усі троє засумнівалися. Кунштат — хвора людина, а Янчар тепер здоровий каліка. Ні, той нізащо не погодиться.
Тут Янчар закричав, що з нього досить. Усе життя він ледве зводив кінці з кінцями. Тільки й знав, що злидні, голод, крім тих днів, коли був у лікарні. А тепер і це втратив. І треба ж було так невчасно загоїтися його кульшам!
Що він робитиме, коли втратить місце під церквою? Кульші такі малі, що далеко на них не дошкутильгаєш. До церкви он кілька кроків, і то він втомлюється. Собаче життя!
— Як хочеш спокою, утни щось, — тебе посадять на кілька місяців. Матимеш постіль, харчі, і плювати тобі на все, — сказав Живса, — ти досить намучився.
— Розумна порада, — підтакнув Кобилка, — нехай держава про тебе дбає.
Старий Янчар забелькотів щось про свою чесність, мовляв, він хоче померти як порядна людина, не побувавши під судом і в буцегарні. На це Пуста відрізав, що ніколи і ні в кого не краде потрібних речей. Він бере тільки те, що валяється в людей без пуття, і то коли не має грошей. Вперше його посадили за шмат вугілля. Опісля ніде не міг влаштуватись на роботу, відтоді й краде. Але він вважає себе чеснішим за декого з панів, які, живучи в розкошах, судять інших.