Та красти Янчар відмовився навідріз.
Приятелі не знали, що з ним і робити. Радили як здоровій людині, забувши про його дерев’янки.
Нарешті старий Янчар запитав:
— Хіба ж я можу красти, такий каліка?
З цим погодилися всі, крім Пусти. Той запевняв, що йдеться не про справжню крадіжку, а спробу вкрасти, під час якої старого впіймають на гарячому. Дістане кілька місяців і спокійно заживе собі. Що в нього тепер за життя? Жалюгідне, злиденне, гірше собачого. Янчар знову почав пояснювати, що хоче мати чисте сумління навіть у в’язниці. Вкрасти, щоб упіймали?.. Ні, ніколи в житті!
— То придумай щось інше, — озвався Кобилка.
— Що, Кобилко?
— Бовкни що-небудь, і шість місяців тобі буде забезпечено.
— Гаразд, Кобилко, — похвалив Живса. — Навчимо старого, що говорити. Нехай підійде до поліцая або в поліцейське відділення і скаже: «Так і так, панове поліцаї, ось як я думаю!» Його заарештують, вкинуть у холодну, потім буде суд. Коли випустять, а воля набридне знову, він іще раз підійде і скаже: «Так і так, панове поліцаї, ось як я думаю!»
— Сподіваюсь, ти не розкажеш, хто тобі це нараяв, — застерігав діда Пуста. — Тоді Бог на поміч…
— Навчіть мене, що казати, — погодився Янчар. — Нема мені життя на волі. Правда ваша, краще мені сидіти в буцегарні.
Почали радитися.
— За те, що ти радиш, Пусто, хоч би три місяці дали, дуже вже воно безневинне, — міркував Кобилка.
— А цього мало й для п’яти місяців, — заперечував Живса. — Нехай скаже так і додасть те, що радить Кобилка. Діду Янчаре, підеш і скажеш… Збагнув? Не переплутаєш? Цього вистачить на шість місяців. Більше тобі не дадуть, бо не мав судимості. Ну то як, затямив?
— Повторіть іще раз, — попросив Янчар, — щось погано воно тримається у голові. Дай Боже, не забуду до ранку.
Перед сном і вранці його перевірили знову. Він усе знав на зубок.
Отож старець Янчар, щоб із півроку спочивати, вранці учинив злочин: образив при панові поліцаєві його величність.
У судовому вироку старого Янчара оголосили негідником.
БІДОЛАШНА СИРІТКА ТА ЇЇ ТАЄМНА МАТИ
(Зворушлива історія з міщанської преси)
Звалась вона Тонічка і не знала тепла ні материнської, ані батьківської любові. Потім потрапила на службу до одного крамаря. А до крамниці ходила купувати продукти служниця редактора однієї міщанської газети.
Потім настав мертвий сезон. Не було про що писати.
У тієї Тонічки були сині очі…
Від плачу перо випадає з моєї руки…
До крамниці, де служила Тонічка, пружною ходою ввійшов листоноша, доставник поштових переказів Ян Громада (45 років, на вигляд молодявий, католик, одружений, родом із Лібиць, що в Колінському повіті на Лабі. Особливі прикмети — родимка нижче пупа).
— Тонічка є? — спитав він, і голос його тремтів, бо він прочитав написане на бланку переказу.
— Є, — теж тремтячим голосом відповів крамар, коли листоноша, вже зовсім затинаючись, додав: «Я приніс їй сто крон».
На переказі було написано: «Люба моя дитино! Прости мені, я не можу мовчати далі. Я твоя мати і вже говорила з тобою. Моє серце розривається. Будь роботяща й покладайся на Бога. Бог тебе не покине. А поки що посилаю тобі сто крон. Твоя мати».
Коли це прочитали Тонічці, вона впустила додолу трилітрову сулію зі спиртом, і спирт розлився по всій крамниці. Вона могла дозволити собі це, бо мала сто крон.
А ще за мить до крамниці ввійшов п’ятдесятирічний пенсіонер Йозеф Теодор Павлік. У руці він тримав запалену сигару. Побачивши, що в крамниці розлито денатурований спирт, Павлік відважно викинув запалену сигару у вікно, на голову якомусь перехожому. Цей вчинок заслуговує найбільшого захоплення як доказ надзвичайного самовладання й відваги. Адже спирт міг зайнятись, а оскільки в крамниці була велика бляшанка з бензином, ми б не змогли продовжувати цю зворушливу історію. Вона скінчилась би описом звуглених трупів, знайдених у згорілій крамниці. Крім того, за пенсіонером слід визнати ще більшу заслугу, бо ж він своїми рішучими діями врятував для держави доставника грошових переказів та його сумку з грішми.
Міністерство торгівлі дякує героєві: «Хай вам Бог віддасть!»
Вийшовши з крамниці, пенсіонер Павлік не знайшов своєї викинутої сигари. Її докурив перехожий, котрому вона впала на голову.
За чверть години після одержання ста крон для Тонічки крамар вийшов із крамниці. Сів у трамвай, узяв квиток і поїхав до редакції газети, редактором якої був добродій, у котрого служила служниця, що ходила купувати продукти до крамниці того крамаря, який тепер саме їхав побачитися з редактором. Бачте, як чудово все розвивається!