Крамар розмовляв із паном редактором більше години. Редактор аж сяяв. Така зворушлива історія — і саме тоді, коли мертвий сезон у повному розпалі!
— Завтра помістимо в газеті, — сказав він крамареві на прощання. — І, звичайно, там буде ваше повне ім’я.
Потім комерсант зайшов до відділу оголошень і замовив на завтра оголошення на видному місці.
Того дня він торгував як звичайно.
Редактор дотримав слова.
Другого дня в газеті з’явилася стаття «Таємна мати». Стаття зайняла цілих три шпальти. Плаксивий вступ був зліплений з речень, насмиканих у Марлітт, Карлен, Шварц та інших сльозливих письменниць родинного побуту.
Далі йшло прізвище нинішнього опікуна Тонічки. Крамар Вацлав Земан, вулиця Камінського, 18.
А в кінці газети, де вміщували рекламу, було таке оголошення:
«Вацлав Земан, торгівля колоніальними товарами по вул. Камінського, 18, рекомендує шановній публіці широкий вибір товарів. Сири, ковбаси, м’ясні й рибні консерви. Чудове вино, червоне й біле, 1 крона — літр. Кава асорті найвищої якості за 2 кр. 20 г., цукор за зниженою ціною. Літр рому від 80 г. і дорожче. Завжди свіже масло до чаю».
Того дня всі виноградські жінки та дівчата забажали побачити Тонічку й поплакати з нею в крамниці.
Там лилися сльози з ранку до вечора. Тонічка вже не могла плакати, то вибігала в задню кімнату, нюхала там цибулю і знов пускала сльозу.
А кілька літніх добродіїв і за щічку її щипали. В цьому не було нічого поганого — адже їй тільки п’ятнадцять років. Серед загального плачу лунали голоси:
— Мені зважте кілограм кави!
— Мені п’ять кілограмів цукру!
— Літр рому!
— Пляшку вина!
Вацлав Земан не встигав обслуговувати покупців. Довелось найняти помічника. Дружина Земанова теж обливалась потом. Виноградські жінки й дівчата накуповували всього на цілий тиждень.
Увечері, перед десятою годиною, коли крамницю вже зачиняли, прийшла якась заплакана дама. Звідкись аж із Модран. Їй уже не мали чого продати, то продали старі латунні гирі.
Газети зі статтею «Таємна мати» продано на десять тисяч примірників більше.
Щоб розгорнути все діло ще краще, вивідали, що жінка, котра в породільні привела на світ Тонічку, лягла туди з документами однієї глухонімої служниці. Та служниця заприсяглась на мигах, що вона не мати Тонічки. Редакторові дуже важко було, що вона глухоніма, бо ж він, природна річ, ніяк не міг із нею договоритися. А він готував до постійної рубрики «Таємна мати й бідолашна сирітка» нову шпальту: «Інтерв’ю з гаданою, несправжньою матір’ю».
Кілька виноградських жінок і дівчат послали глухонімій служниці листівки з малюнками.
Прокуратура висунула проти глухонімої служниці обвинувачення в обмані влади, оскільки вона мала зі своїми документами сама народити дитину, але не народила.
Глухоніма служниця, замість найняти адвоката, вирядилась на прощу на Святу гору, лишивши дома записку, яка здивувала всіх і зразу була віднесена до редакції.
В записці тій стояло: «Іду висповідатись!»
На підставі цього поліція послала за глухонімою служницею двох детективів, переодягнених священиками.
Тонічка щодня одержувала від «таємної матері» нові листи. Пан Вацлав Земан сумлінно відносив ті листи до редакції, яка друкувала їх із відповідними охами та ахами.
П’ять фотографів, що робили поштові картки, чигали на Тонічку з фотографічними апаратами.
Жонаті чоловіки підозріливо поглядали на своїх дружин, випитували їх і силували присягтися, що вони не мали до заміжжя коханців.
Один чоловік, не дорахувавшись у касі ста крон і запідозривши свою дружину, що то вона послала гроші Тонічці, взяв бритву, нагострив її, поголився й пішов до магістрату клопотатись про розлучення.
Тим часом Тонічці вже надійшло загалом чотириста крон, і двірничка почала їй казати: «Цілую ручку, панночко!»
Тонічка захотіла довгої спідниці й дуже плакала, не діставши її. А зразу по тому одержала від матері нового листа:
«Люба Тонічко! Я знаю, що ти плачеш, і нічого з собою не вдію, знов мушу тобі написати. Покладайся на Бога й будь хорошою дитиною. Посилаю тобі 30 крон.