Засідання суду почалося близько восьмої ранку. Першим зі своїми домаганнями виступив пан Метцелес, хлопчик якого був розтерзаний ведмедями.
— На скільки ви оцінюєте заподіяну вам шкоду?
— Пане праведний, що значить — на скільки? Це така шкода, що я вже ніколи не стану на ноги! Адже мій Арон був такий гарний хлопчик, і на ньому було двоє штанів, — а! що я говорю… — четверо штанів, чотири жилетки, п’ять піджаків, у кожній кишені був годинник, і всього цього, Боже праведний, нема! Хлопця нема, штанів нема, жилеток нема, піджаків нема, годинників теж нема!
— Послухайте, пане Метцелес, не могло ж у той фатальний день на ньому бути стільки всього надіто?!
— Боже праведний, як же так — не могло?! На ньому було ще більше! Вісім штанів, вісім жилеток, вісім піджаків, у кожній кишені годинник, ланцюжок і золота монета… тобто, панове судді, три золоті монети!
— Послухайте, пане Метцелес, здається, ви добряче нагородили зайвого. Скажіть-но нам щиро, як було насправді.
— Я нагородив зайвого?! Єгова свідок, що я кажу таку саму правду, як чисті наші серця. Боже праведний, ви бачите, я плачу, я плачу… Діло було так. Арон каже: „Татусю, дорогий мій татусю, я йду трохи прогулятися“. А я його так любив, так любив, і було прохолодно, і тому я йому кажу: „Ароне, надінь ще одні штани, одну жилетку, один піджак, і ось тобі двоє годинників, щоб ти знав, коли повернутися додому“.
— А навіщо двоє?
— Боже праведний, один він засунув у кишеню жилетки, а коли надів другу, цей другий засунув у неї, щоб не треба було розстібатися. Тут приходить матінка, дорога наша матінка, і каже: „Ароне, на вулиці зимно, надінь іще одні штани, одну жилетку і піджак, і годинник іще один, щоб тобі не потрібно було розстібатися“. Потім прийшла бабуся і сказала, „Ароне, надінь ще одні штани, одну жилетку і один піджак, і візьми ось цей мій годинник, щоб знати, котра година“. Після цього зайшов брат, один брат, другий брат, третій брат, четвертий брат.
Голова суду (іронічно):
— А що сестри?
— Слава тобі Господи, сестри у нього були також, одна сестра, друга, третя, четверта, п’ята, потім він ще мав одного дядька, другого дядька, третього дядька й цілих три тітки, і всі йому сказали: „Надінь ще одні штани“ — ой, що я кажу! — сказали: надінь двоє штанів, дві жилетки, два піджаки і годинник». І Арон усіх послухав: татуся, матінку, дідуся, бабусю, чотирьох братів і п’ять сестер, трьох дядів і трьох тіток. Разом, панове судді: дев’ятнадцять штанів, дев’ятнадцять жилеток, дев’ятнадцять піджаків, дев’ятнадцять годинників і дев’ятнадцять золотих монет. Єгова праведний, вони його зжерли разом з усім цим добром, і тепер я жебрак, зовсім жебрак і тому вимагаю, щоб відшкодувати збиток, одну тонну срібла за ці речі, за переляк — другу тонну, за це нещастя — третю, за горе і печаль — четверту, за ці сльози — п’яту, і за те, що я втратив годувальника, — шосту.
— Пробі, пробі, хіба такий хлопчисько міг бути вашим годувальником?
— Боже праведний, це ж годувальник, якщо він годує свого батька. Якби не він, я не міг би вимагати шести тонн срібла! То ж утратив я, Боже праведний, годувальника, чи ні?!
Суд відклав розгляд справи на невизначений термін.
Графиня Юлія була вельми доброчесна, а це дуже багато важить за нинішнього занепаду моральності. У вісімнадцять років, зберігаючи незіпсуте серце, вона вже вміла говорити про такі речі як проституція та боротьба з нею, немовби сама звідала всі страждання пропащих жінок по публічних домах. Її мати, княгиня Больдері, зібрала круг себе весь цвіт найвисокоморальніших дам як з дворянства, так і з буржуазних кіл, і в присутності невинної Юлії дуже часто говорилось про те, як рятувати дівчат, щоб їх не затягали до цих осель ганьби. Насамперед ішлося про дівчат недосвідчених, котрі й гадки не мають, які підступи загрожують їм у великому місті, ані про те, які підступи загрожують їм з боку товариства, що гуртувалося довкола княгині Больдері.
Бо дружина радника комерції Вальдштейна запропонувала ще на вокзалі попереджувати сільських дівчат про небезпеки, які загрожують їм по приїзді до великого міста. Цим вона зробила погану послугу старій баронесі Ріхтер, яка одного разу поїхала на вокзал зустріти таборський поїзд, нагледіла дебелу сільську дівку, що саме зійшла з поїзда, і звернулась до неї: «Куди ти йдеш, чи маєш уже службу, чи маєш гроші, чи є в тебе в Празі родичі?» Дівчина якусь хвилину дивилась на неї, мов на божевільну, а тоді рішуче відказала баронесі, щоб та дала їй спокій: «Відчепись, стара відьмо, а то як дам!» Дальших слів добросерда баронеса вже не чула, бо зомліла, і відтоді почала заїкатись.