Отак мене знову ввели в оману із затемненням.
Я маю звичку при кожній нагоді вихвалятися чи то своєю фізичною силою та спритністю, чи то ще чим-небудь. І навчився брехати так правдоподібно, що вже кілька разів перебрехав самого себе.
Я вихваляюсь речами, в яких або зовсім нічого не тямлю, або лише крихітку тямлю, та й те переплутаю. До того ж мені завжди не щастить: при цих моїх вихвалках неодмінно бувають присутні фахівці тієї справи, які спочатку по-хорошому намагаються пояснити мені, що я помиляюсь. Я вельми завзято сперечаюсь і заплутуюсь дедалі більше, отож фахівцеві часто не лишається більш нічого іншого, як тільки вдатись до брутального фізичного насильства.
Наприклад, приблизно із рік тому один садівник хотів мене застрелити після того, як я понад годину тлумачив йому, ніби пощастило схрестити сосну з яблунею і навпаки, і внаслідок цього на сосні вродило дуже рясно яблук, зате бідна яблуня дала самі шишки, і її обсідали вивірки. Садівник тоді попросив мене, щоб я зачекав хвилинку, поки він збігає додому по рушницю. Чи вернувся він з рушницею, не знаю, бо я тим часом передбачливо пішов звідти.
А то якось я засперечався з одним ветеринаром. Ішлося про сказ. Я пояснював йому, що сказ заразний і для ластівок, але такі випадки трапляються дуже рідко, бо ластівка зазвичай не має контакту зі скаженими собаками.
— Це ви серйозно кажете? — вигукнув пан ветеринар і почервонів, ніби людина, яку треба втішати, щоб не брала чогось близько до серця, бо все воно минеться і знов усе буде гаразд.
— Цілком серйозно, — спокійно промовив я, — ви й уявити не можете, що виробляє така скажена ластівка. Не ловить мух, тільки гавкає.
Пан ветеринар від цих слів упав зі стільця. Чи його відволодали, чи ні, я не знаю, бо я хутенько пішов геть, як і у випадку з садівником. Згодом я з пошани до цього чоловіка стежив у газетах за рубрикою «Померли в Празі», але його прізвища не натрапив.
Дуже небезпечно буває також пояснювати щось про будівництво будівельним десятникам. Якось в одній компанії я розбалакався про те, як уявляю собі сучасний будинок.
І враз до мене підступив один добродій, дуже схвильований, поклав мені руку на плече й вигукнув:
— А де ж у вас димар, де вікна, двері, фундамент, покрівля?
Я справді забув про ці дрібнички.
— Фундамент не потрібний, — поважно сказав я.
Тоді він одним ударом повалив мене на землю, став коліньми на мої груди й загорлав мені на вухо:
— Як же ви будуватимете без фундамента?
Отак я потрапляю з халепи в халепу, і дозвольте сказати вам ці слова: тільки через свій проклятущий язик.
А найгірше, що мене спіткало, що перетяло мою блудну мандрівку по цій юдолі сліз, — то були польові роботи в нинішні тяжкі часи.
Це дуже дивне діло, як мені ніколи не спадало на думку, що працювати в полі важче, ніж сидіти в ресторані «Уніон», і дивитись у вікно на проспект Фердінанда, — одне слово, що людям взагалі доводиться працювати.
Бо найтяжча праця, яку я виконав доти, — це коли я купив сто аркушів паперу, приніс додому, порізав на чвертки і з цими чистими чвертками побіг виманювати в одного видавця аванс.
Отож по всьому сказаному я вирішив, що й мені нарешті треба справді попрацювати, пожертвувати селу зайве сало, яке на мені наросло.
І я довіз свої дев’яносто кілограмів сала до Єсеня, де живе мій знайомий Грнчірж. Першого ж вечора я розбалакався про те, яка корисна праця і який я радий, що нарешті знову візьму в руки габлі.
— А нащо тобі габлі?
— Ну, загрібати.
— Ти помиляєшся, загрібають граблями, — сказав Грнчірж, — габлі ти візьмеш у руки, як накладатимеш снопи на віз.
— Я страшенно радий, — запевнив я, — але я не по одному, я зразу по чотири, по п’ять снопів кидаю на віз, а що вже граблями, так просто чудеса творю. У небіжчика дідуся (цей бідолаха завжди мусить уклепуватися зі мною) я одного разу нагріб двадцять корців, та що я кажу, тридцять п’ять корців. Тільки поплював на долоні, отак-о, бачиш, поплював на долоні — і давай! До обіду з усім і впорався. А снопи, — кажу, — так, мабуть, по п’ять за раз; умить накидав воза.