Мій приятель Грнчірж глянув на мене з німим захватом, тоді сказав просто:
— Ну, то завтра й почнемо. Перевертатимем ячмінь.
— Ох, який я радий, — квапливо сказав я. — Колись я перевернув цілий віз ячменю. Ти й гадки не маєш, на що я здатен. Перевертати ячмінь чи жито, чи пшеницю, чи картоплю…
— Картоплю? — здивувався Грнчірж.
— Атож, картоплю, що ж тут дивного? У небіжчика дідуся скосили картоплю на пні, вона підмокла, то ми її клали в полукіпки; а тоді перевертали, щоб просохла.
Мій приятель Грнчірж уже не дивився на мене із захватом.
— Господи, що за нісенітницю ти плетеш?
— Яка там нісенітниця, — почав захищатись я. — У небіжчика дідуся тоді було дуже мокре літо. У сусідньому селі було сухе, а в нас усе попроростало. Сливи так перестигли, що почали кільчитись. У небіжчика дідуся з кишені просипалося в полу трохи зерна, то він одного ранку встає, а з кишені жито виросло.
— Іди ляж, будь ласка, — стурбовано сказав мені Грнчірж. — А то ти, мабуть, утомився за дорогу, чи, може, голову тобі напекло?
Уже лежачи в ліжку, я почув, як Грнчірж за стіною каже:
— По-моєму, він нічого не тямить і не розбере, де жито, де пшениця, де ячмінь, а де овес.
«Ах ти, мудрагель, — подумав я. — Адже в пшениці довгі остюки. Чи то, може, у вівса?»
Уранці я пішов з Грнчіржем на поле. День був такий гарячий, що, поки я дійшов туди, хоч воно було й недалеко, в мені мало не висохло все. З мене так лився піт, що я подумав уже, чи не розтану весь, але покірно прийняв ту сумну долю.
На полі мене вже чекали. Я почув, як жінки, що стояли там з граблями в руках, перешіптуються: «Це той пан, що кидає по п’ять снопів одразу!»
Видно, мій приятель уже люб’язно поінформував їх.
Переді мною розстилалося поле з купками зжатого ячменю. Розстилалось без кінця-краю, і мені здавалося, що ті купки чекають лише на мене.
— Ну, будемо перевертати, — сказав Грнчірж. — Зісподу він мокрий, то щоб підсох.
— Тільки й того? — відказав я. Взяв з однієї купки жмут стеблин і перевернув, тоді набрав ще жменю…
— Що ти робиш? — здивувався Грнчірж. — Ось тобі граблі, підніми купку отак з одного боку, і бачиш — мокре вже зверху. Ти ж весь час балакав про село!
— У мого дідуся ми тільки так і робили, — почав виправдовуватись я. — Ми, наприклад, і жита не косили, а руками виривали з корінням… Це просто щоб стерні не було.
Грнчірж не слухав мене. Він ішов далі і, видно, лишався при своїй думці.
Піт уже не капав з мене. Він лився водоспадом, пік очі. А комарі, немовби вони знали, що живуть під час світової війни, кровожерно накидались на мене. У таких муках я обережно перевертав купки й гукав:
— Грнчірж, я вже вісім перевернув!
На дев’ятій купці у мене заболіла спина, я став горбитись і хилитись аж до землі, на одинадцятій я впав на купку, тоді безсило, виморений так, ніби зійшов на Монблан, почав безнадійним поглядом блукати по купках.
Ряди їх шкірились на мене, а Грнчірж гукав ззаду:
— Що з тобою?
— У небіжчика дідуся ми завжди на одинадцятій купці відпочивали, — сказав я впалим голосом. — Задля рахунку. Наприклад, коли скажемо, що відпочивали сорок разів, це означало чотириста сорок купок. І тоді знали…
Грнчірж поставив мене на ноги.
— Працюй, працюй, — сказав він безцеремонно. — Це для здоров’я добре. Оцей рядок — твій; глянь, як ми тебе випередили. Розкидай на боки. Господи, що ти зробив з цими купками, адже ти їх усі на одну купу скидав!
— Атож, — відказав я. — Бо хочу зробити свою роботу практично, до ладу. Складу скирту, а тоді зразу всю переверну. Нащо морочитися з купками? У небіжчика дідуся я отак перевернув дві тисячі купок за дві години. Звісно, коли хочеш, я піду порозкидаю. Але, по-моєму, буде непрактично.
— Таж йому треба висохнути, — намагався пояснити мені Грнчірж.
— Ти ж казав, що у вас є сушарня, — нагадав я.
— То для садовини, а не для збіжжя! — вигукнув він розпачливо.
— Що ж я такого страшного сказав, — заспокоїв я його. — Я тільки думав за практичний бік справи.
Ми розійшлися — кожен до свого діла. Я розкидав купу, навалену з такими зусиллями, і взявся за рядок купок ліворуч від мого. Я працював з подвійною енергією.
Коли я попрацював так із чверть години, прибіг Грнчірж.
— Господи! — загукав він ще здалеку. — Ти ж перевертаєш назад те, що ми вже перевернули, і тепер мокрий ячмінь знов насподі. Як ти тепер виправдовуватимешся?