— Дуже просто, — відповів я. — У небіжчика. дідуся завжди так робили. Бо ж коли раз у раз переносити хліб, він швидше висохне: є до нього доступ повітря. Ми колись розвішували хліб на шворках, як ото білизну сушать.
Я помітив, що мій приятель стиснув губи. Але він переборов роздратування й сказав:
— Будь такий ласкавий, іди он туди до отієї дівчинки, вона глядить дитину одній жінці, і скажи їй, хай іде перевертати, а ти поглядиш дитину.
— У небіжчика дідуся…
— Іди вже, йди.
Я пішов радісінько. Глядіти дітей — це теж польова робота.
То був гарненький однорічний хлопчик. Я сів з ним над колодязем, і раптом хлопчик вислизнув у мене з рук і впав у воду.
— Грнчірж, — закричав я, — дай граблі, бо в мене дитина в колодязь упала!
Я витяг малого без граблів, щоб не було запізно, але люди все ж таки збіглися. Перелякана мати, плачучи, заходилася сушити синочка замість ячменю, а Грнчірж зауважив:
— Ти й у свого небіжчика дідуся кидав дітей у колодязі?
— По четверо, по п’ятеро зразу! — пробелькотів я, сам не тямлячи, що кажу, бо й у ту трагічну хвилину думав про снопи.
Жінки втупили в мене повні жаху очі.
— Знаєш що, — сказав мій приятель. — Іди поки що попий пива, а я перед обідом зайду по тебе, і після обіду ми підемо до Самеків накладати воза. Може, ти для важкої роботи годишся.
«Боже праведний, — подумав я. — Чи годжуся я для важкої роботи! А оце, що досі було, — це що, іграшки?»
У садибі Самеків і в корчмі вже знали про того пана, що кидає на віз не по одному, а по чотири й по п’ять снопів за раз.
Само собою зрозуміло, такого доброго робітника треба пригостити. Отож ми вибрались у поле, підкріпившись як слід.
Мені дали в руки щось дуже чудне. Тичка, а на кінці хитромудро прикріплені три швайки.
— А де ж у вас габлі? — спитав я пана Самека.
— Таж у вас у руках, — з подивом відказав господар.
— Вибачте, я думав, що це вила, — недбало сказав я й заговорив про те, що напевне буде дощ, що треба гарного дощику — збити оцю спеку. А селяни не люблять таких балачок у ту пору, коли треба звозити збіжжя до стодол. Отож ми трохи посперечались.
Нарешті ми опинились на полі, серед снопів пшениці. Снопи були таки важкенькі.
Почали накладати воза. Я в таку спеку вирішив узятись за діло хитро. Розв’язав сніп і на габлях почав потрошку носити пшеницю до воза.
— Що це ти робиш? — вигукнув мій приятель.
— Полегшую собі роботу, — відказав я, — бо таким практичним способом…
Грнчірж подав мені габлі, які я поки що, ладнаючись логічно пояснити йому свої методи, застромив у землю.
— Не роби мені ганьби, — попросив він, — настроми на габлі сніп і подавай на воза.
Спробуйте уявити, що ви підіймаєте на півтораметровій тичці п’ятнадцятикілограмову штангу й кидаєте її на висоту три метри не раз, не два, а п’ятдесят, сто, без ліку разів.
Я взяв габлі за другий кінець, настромив здалеку сніп і, хекаючи, підняв його.
Поточився до воза, кинув сніп угору.
Сили вже покидали мене, але на десятому снопі я напружився й пожбурив його з розмаху на Штепана, що стояв угорі на возі й рівно складав снопи.
То було моє останнє могутнє зусилля. Штепана я збив з воза, мов яблуко з яблуні, і він упав на жінку, що саме несла нам до полуденку пиво у великому дзбані.
Розітнувся страшний, жалісний крик, бо пиво пропало. Коли всі заспокоїлись, мені звеліли покласти габлі.
Я казав, що дуже хочу працювати. Тоді мене приставили до коней і пояснили, що це зовсім не пониження, — хоч я, звичайно, не повірив.
Але й з кіньми я не впорався. Невчасно сказав «вйо», коні рушили, смикнули воза, і бідолаха Штепан знову полетів на землю.
Тоді мене прогнали й від коней і взагалі перестали помічати. Я ходив по полю, наче вигнанець, і врешті сів на межовий камінь. Тоді ще раз спробував давати якусь користь і взяв у руки габлі.
Та їх вирвали в мене з рук. Отож я знову сів на межі. Мухи та комарі кусали мене, а один гедзь безсоромно й безсовісно вжалив у руку, і вона аж напухла. Та ніхто мене не пожалів.
Повз мене пройшла Анічка, дочка господаря, що теж невтомно в’язала снопи, і я сказав їй:
— Ось погляньте, будь ласка, що може наробити гедзь, просто диво.
— Тепер гедзів сила, — замість поспівчувати мені, мовила Анічка. — У полі скотини мало, бо все позабирали для армії, отож він і сів на вас.
Я й досі не знаю, що вона хотіла цим сказати.