Коли Клофанда вернувся до свого столу, він був блідий і трусився всім тілом, а чуприна йому наїжачилась. Не промовивши й слова, він узяв капелюх, пальто й вийшов із контори.
Атмосфера загадковості, таємничості й невідомості згустилася.
Решта четверо практикантів хитали головами.
Клофанда не мав стільки літературного хисту, як небіжчик Пехачек, але в нього була чиста, делікатна й сумлінна душа. Та хоч як він напружував думку, але нічого придумати не міг. Перше, ніж повіситись у годковицькому лісі, він спромігся скласти лиш таке: «Наше найпалкіше бажання — побажати вам найщиріших побажань, і ми бажаємо вам усього, чого ми вам бажаємо. З найкращими побажаннями ваші знайомі, друзі й персонал».
«У моїй смерті прошу нікого не винуватити», — написав він на папірці, якого пришпилив собі до пальта.
Четверо практикантів у конторі ще не встигли як слід поговорити про загадкову смерть свого другого колеги, а вже ввійшов кур’єр і оголосив:
— Практикант Венцль, до пана хазяїна!
— Іду!
І хазяїн заговорив з ним так:
— Пане Венцль, ви чоловік старанний, меткий, кмітливий, розважний, скромний, енергійний і роботящий.
І т. д. аж до: «Ось вам п’ятдесят крон».
Атмосфера таємничості, загадковості й невідомості ще більше згустилася. Дух смерті витав над конторою.
Практикант Венцль взагалі не зміг придумати нічого. Він помер у каменярні в Киях під Прагою, перерізавши собі на руках вени. Помер, не лишивши ні рядка.
— Практикант Коштяк, до пана хазяїна!
— Іду!
Коштяк довго не піддавався смерті. Цілих два дні він ховався десь на Петржині й лиш третього дня стрибнув з каланчі. Він тоді був уже зовсім не при тямі й уявляв, ніби його хазяїн держить не транспортне агентство, а зоомагазин і ніби йому, Коштякові, доручено написати для хазяїна поздоровлення зі срібним весіллям.
Цим і пояснюється те, що на одній із сторінок його блокнота знайшли такі рядки:
«Хай знов розквітають щасливі часи, хай щороку буде у вас срібне весілля, хай вам світить успіх у торгівлі, щоб ви тішились життям і продавали тисячі пар голубів, кролів, кролиць і золотих рибок. Поздоровляє вас Ян Коштяк».
У конторі пана Кобкана лишилось уже тільки двоє практикантів.
— Практикант Гавлік, до пана хазяїна!
— Іду.
Написавши своє оригінальне поздоровлення у формі ділової телеграми: «Трансагентство Кобкана сердечні поздоровлення іменинами знайомі друзі персонал фірми», — Гавлік простромив собі серце складаним ножиком у туалеті ресторану «Представницький дім».
— Практикант Піларж, до пана хазяїна!
Останній із практикантів, що лишався ще в конторі транспортного агентства Кобкана, поблід. Він невиразно здогадувався, що причина страшної трагедії практикантів транспортного агентства, трагедії, рівної якій ще не знав світ, таїться за дверима хазяїнового кабінету і що те таємниче, загадкове й невідоме насувається й на нього.
— Практикант Піларж, до пана хазяїна! — ще раз оголосив кур’єр.
Останній практикант підвівся й розпачливо вигукнув:
— Не піду!
Тепер у конторі було вже четверо блідих облич: практикантове, управителя, бухгалтера й кур’єра.
— Пане Піларж, — озвався бухгалтер, — думайте, що кажете! В Чехії ще такого не бувало, щоб практикант не йшов, коли хазяїн посилає по нього!
— Не піду! — розпачливо повторював останній практикант. — Нікуди я не піду!
У дверях з’явився сам хазяїн.
— Пане Піларж, зайдіть до кабінету. Я вже двічі по вас посилав.
— Не піду! — вигукнув останній практикант. — Сказав — не піду, і не піду!
Він шалено замахав руками, вигукуючи:
— Всі йшли, небіжчик Пехачек, небіжчик Клофанда, небіжчик Венцль, небіжчик Коштяк, небіжчик Гавлік. Тільки я не піду, нікуди не піду!
Він ухопив важку касову книгу й ударив нею об стіл.
— Не встану, нікуди не піду, все порозбиваю, всіх вас повбиваю! Я капітан Мограс, я всесвітня знаменитість, я поставив абсолютний світовий рекорд на своєму літаку! Я вас не боюся!
Санітари не можуть нарікати на останнього практиканта фірми Кобкана. У нього на халаті п’ять гудзиків, і він кожному показує на ті гудзики, рахує їх і каже:
— Перший — Клофанда, другий — Венцль, третій — Коштяк, четвертий — Гавлік, п’ятий — Пехачек. Ні, не так: перший — Пехачек, другий — Клофанда, третій — Венцль, четвертий — Коштяк, п’ятий — Гавлік. Усі пішли, а я не піду, нікуди не піду!
Лікарі вже втрачають надію, що він одужає.
Іменини пана Кобкана минули без оригінального поздоровлення в газетах. У конторі сидить шестеро нових, свіжих практикантів. Аж до наступних іменин триватиме пора бережливості й ощадження.