Дивна примха долі того ж таки дня привела до Жабаків і пана законовчителя. Він увійшов до будиночка з зеленими віконницями, що належав родині Піхів. Його провели до другої кімнати, для ліпших гостей.
Ступивши на поріг, пан законовчитель жахнувся: на канапі сидів інспектор шкіл, а поряд — одна панночка з Німеччини.
Інспектор звів на нього посоловілі очі. Але пан законовчитель не розгубився і сказав:
— Вибачте, я прийшов спитати вас, що нам робити з тими хуліганами.
— Виключимо кількох паскудників! — розкричався статський радник.
— Ну, то я дуже радий, — відказав законовчитель і, обернувшись до «мадам», щось шепнув їй.
За хвилину ввійшла Міра в розкішному «ампірі». Хоч це й розвеселило його, але від своїх намірів він не відступився. За рекомендацією статського радника він домігся, щоб із гімназії виключили шестикласника Шетеліка, що стрибнув у воду перед інспектором, та восьмикласника Смрчка, який спитав пана інспектора, чого той зволить.
Так скінчилася пригода статського радника й інспектора шкіл.
Кожний, хто проходив одним із празьких мостів, ступаючи на нього, напевно усвідомлював важливість цього моменту. Суворі офіційні обличчя чиновників у будці й перед будкою, поважна, сповнена достойності постать жандарма на проїжджій частині дороги й прибита табличка, що перераховувала всі мита, які збирають як з людей, так і з тварин, що наважилися ступити на міст, — усе це викликає у вас почуття священного трепету. А якщо ви уважніше придивитеся до тих постатей, що стоять перед митною будкою, яких не може підкупити навіть чарівний усміх жінки, то ви зажадаєте поцілувати руку, простягнену по крейцер. Ви шануєте цю любов до магістрату, службову запопадливість і непідкупність, а коли пригадаєте, що цих людей у пласких кашкетах охороняє закон, який суворо карає за будь-яку образу чиновної особи, то не втримаєтеся, знімете капелюх і покладете у руки цих невблаганних празьких Брутів крейцер.
Між ними вирізнявся Штепан Брих, збирач податків на мосту імператора Франца-Йосифа.
Мов яструб, дивився він на тих городян, що намагалися пройти через міст.
Він не визнавав жартів і зволікань. Як тільки хто-небудь із цивільних (офіцери не платили мита), із цих нікчемних цивільних висував свого носа за простягнуту руку Штепана Бриха, тому не було ні порятунку, ні виправдання. Він платив крейцер, бо в противному разі його можна було вважати загиблим.
Штепан Брих тільки робив знак рукою, і жандарму все було ясно.
Жандарм підходив, поклавши руку на кобуру револьвера. Штепан Брих, указуючи на людину, яка не хотіла перед цим заплатити крейцер, кидав усього лише два слова: «Візьміть його!»
І жандарм хапав цю людину за барки й казав теж коротко: «Підеш по-хорошому чи зі скандалом?» Звичайно, кожний вибирав перший спосіб і прямував у поліцейське відділення.
У поліцейському відділенні його примушували роздягатися, довго обшукували, змірювали, фотографували, допитували, вели в камеру і після цього день, щонайбільше — тиждень, з’ясовували, чи справді ув’язнений живе там, звідки назвався. Після цього його випускали, а якщо він не був задоволений цими законними процедурами, то його відправляли в земський кримінальний суд на Карловій площі, звідки станові відводили його додому (це, звичайно, порівняно невелике покарання за злочин, який цей нещасний хотів заподіяти фінансовому відділу празького магістрату). І на все це спокійно дивився Марат празьких мостів, збирач податків Штепан Брих.
Одного разу до будки збирача підійшов радник магістрату, член фінансового відділу пан Пойсл і сказав пану Штепану Брихові:
— Друже, пропусти мене через міст безплатно. Я поспішаю на Сміхов, а гаманець забув удома.
Хіба ж не знав Штепан Брих свого начальника? Він його знав, дуже любив і поважав, але тут любов до начальства вступила в запеклий бій зі службовим обов’язком.
Як тільки радник магістрату переступив межу, означену витягнутою рукою, Штепан Брих ухопив пана Пойсла за полу. Обов’язок переміг.