Будівельна комісія з’ясувала обидва жахливі неподобства. Вентиляційні ходи виведено до вбиральні (про це зразу повідомлено санітарну комісію), а сама вбиральня не має освітлення й вентиляційного отвору.
Таким от чином магістратський практикант Бахура, як секретар будівельної комісії, вперше зустрівся й познайомився з паном Шедівим.
Він нищівним поглядом стежив за всіма викрутами шинкаря, який уперто, войовниче твердив, що шановної комісії ще й на світі не було, коли в цій вбиральні вже справляли малу тілесну потребу, і все якось обходилося. Хіба тут треба що бачити? Дзюрчить водичка з крана, то й досить. І двері є, а хіба дверей не вистачить для вентиляції?
— Тихо, тихо, — казали йому. — Не гарячкуйте, а то ще почнете ображати службових осіб. Ви думаєте, що це мед — ходити оглядати вбиральні?
Потім йому наказали пробити стіну і зробити у вбиральні вікно; а оскільки це буде перебудова приміщення в громадському закладі, шинку, то треба подати до магістрату план перебудови і прохання про дозвіл пробивати вікно.
Це було зранку. А по обіді прийшла санітарна комісія.
Та комісія наказала йому: отвором, який буде пробито для вікна, вивести вентиляційні труби до світлової шахти.
Пан Шедівий трохи не здурів від усього цього. Наказано пробити стіну, але треба пред’явити план і просити дозволу на пробивання стіни. І вентиляційні труби із санітарних міркувань вивести до світлової шахти, куди виходять вікна всіх вбиралень у будинку.
Він не спав цілу ніч, а вранці пішов до майстра-муляра, щоб накреслив йому план того вікна. А тоді знайшов на Градчанах платного писаря, що написав йому клопотання, і подав те клопотання до магістрату, щоб план перебудови вбиральні був якнайшвидше затверджений шановним магістратом і йому дали дозвіл пробити у вбиральні вікно, а він обіцяє за те відплатити зразковою поведінкою до самої смерті.
Минуло три тижні, а відповідь на клопотання все не надходила.
Шинкар Шедівий урешті вирядився до магістрату сам, щоб трохи їх там поквапити. У відділі будівництва він застав тільки практиканта Бахуру, бо решта службовців сиділи в ресторані «Корінф», що навпроти ратуші, і підснідували — ще з дев’ятої години. А було вже під дванадцяту.
— Вам чого? — з гідністю спитав практикант Бахура.
— Та я, паничу, прийшов щодо тієї моєї вбиральні — на Малій Страні, вбиральня Шедівого, пам’ятаєте?
— Так, пам’ятаю, — велично промовив Бахура. — Здається, пригадую. То чого ви, власне, хочете?
— Та воно, бачте, вже три тижні минуло, тож не завадило б якось це діло пришвидшити, бо мої клієнти вже тішаться тим вікном, як малі діти: у нас, бачте, ніколи нічого не діється, а це якась новина.
Бахура згадав, що прохання вже давно вирішене і лежить у тій ось шухляді. Тільки відіслати прохачеві. Але начальник відділу сказав йому: «Ви ще не відсилайте, хай той шинкар почекає, еге, треба їх тримати в шорах, тих людців».
Він хвилинку помовчав, а тоді поважно мовив:
— Гаразд, подивимося, що можна зробити.
За два тижні шинкар Шедівий прийшов удруге, і Бахура знов поважно й бундючно сказав йому:
— Гаразд, подивимося, що можна зробити.
А десь за тиждень після цього останнього візиту Бахура йшов пополудні в неслужбовій справі Франтішковою набережною. Він домовився зустрітись там з однією дівчиною, яка була дуже щаслива, що до неї залицяється пан із магістрату.
Був прегарний день, теплий, сонячний. Бахура зупинився біля кіоска з содовою водою, випив одну склянку з малиновим сиропом, а другу з лимонним і пішов далі, мріючи про дівчину, з якою незабаром мав зустрітися.
На обрії Градчани, Петршин у зелені, розквітлі каштани на Стрілецькому острові. Але серед усіх цих красот у Бахури раптом заболіло в животі. Бо він, ідучи з дому, випив склянку йогурту, національної страви болгар, а малинова й лимонна вода довершили невблаганний процес у лабіринті кишок магістратського практиканта.
Навпроти Градчан є на набережній невеличкий будиночок серед зелені. Невеличкий, але важливіший від усіх довколишніх кам’яниць. («Часто маленька вівчарська хижка більше зможе, ніж табір, де бився Жижка», — ці слова згадую я щоразу, як проходжу повз ту хатинку).
На ній є два написи. Від набережної — «Для чоловіків», а з боку дитячого майданчика в парку — скромніший: «Для дам».
Наче лев, кинувся Бахура до того будиночка, наче спраглий араб в оазисі до джерела води, наче призовна комісія на рекрутів.
— Перший клас чи другий?
— Другий, — скромно, але швидко відповів Бахура.
Бабуся подивилась на нього й сказала: