— А я вас, паничу, звідкись знаю.
Відірвала з блока аркушик, Бахура сягнув по гаманець і раптом, охоплений жахом, вигукнув:
— Та не може бути! Я думав, що в мене є шістка!
Старенька ще раз глянула на нього й промовила неквапно, ще дужче загострюючи жахливе становище Бахури:
— А знаєте, звідки я вас знаю? Я вас бачила у свого брата Шедівого, що шинок держить на Малій Страні. Я тоді саме була в них, як ви приходили з тою вашою комісією, що за вбиральню. Та нічого, нате вам папірець, ми через вас не збідніємо.
Бахура вскочив у маленьку окрему кабінку, а коли, щасливий і веселий, вийшов звідти, бабця сказала йому навздогін:
— Тільки не забудьте, паничу, щоб там уже моєму братові те діло вирішили із вбиральнею.
Другого ж таки дня Бахура, навіть не спитавшись начальника, відіслав панові Шедівому його прохання з резолюцією та затверджений план, які пролежали готові вже більше місяця, і вдоволено зітхнув.
А до того маленького будиночка на Франтішковій набережній, де магістратський практикант Бахура так мерзенно дав себе підкупити, щоранку заходив пан муніципальний радник Станек погомоніти з бабусею і в такий спосіб здобути інформацію про те, що говорить широка публіка про діяльність магістрату, бо ж бабуся з громадської вбиральні була для нього голосом народу. Такий уже був у нього пунктик.
— Еге, ласкавий пане, вже й послідуща дрібнота на хабарі надиться, — розводилась бабуся. — Авжеж, оті ваші з ратуші, тільки-но дай їм задарма… теє… так тобі зразу й підуть на руку, як ото моєму братові.
І докладно розповіла панові раднику всю мерзенну історію з підкупом магістратського практиканта Бахури.
Нині на Бахуриному місці сидить уже інший практикант. Після адміністративного розслідування, довівши факт його хабарництва у справі шинкаря Шедівого, Бахуру звільнили зі служби.
І тепер він блукає, мов Вічний Жид, по Європі; востаннє його бачили в Гамбургу, де він якось підозріло задивлявся в чорну воду каналу.
Хтось підслухав, як він розмовляв сам із собою: «Якби я був хоч цілорічний абонемент узяв, а то… Еге ж! Дрібних злодіїв вішають…»
Пан Ліндігер удався якийсь нещасливий. Ще коли його несли хрестити, сполошений він мало не підняв на роги жінку, що несла вкутаного малюка до церкви. А коли йому пошили перші штанці — хай, мовляв, кожне ще здалеку бачить у ньому особу чоловічої статі, — він того ж таки дня зачепився тими штанцями за гвіздок у кладці й повис над річкою. А далі пішли нові й нові нещастя та знегоди, досить-таки рясні.
Так, він упав з горища на найкращого материного гусака й задавив його.
Правда, з ним самим тоді не сталося нічого, і він навіть хвалився, що падати на гусаків дуже приємно — ніби на перину, — але мати його була, здається, іншої думки, і тоді по малому Франтішкові вперше погуляв дубець, та вже так і зостався в їхній домівці.
А проте не думайте, що малий Ліндігер був якийсь особливо неслухняний. Катастрофи приходили самі собою… Одне лихо відходило — з’являлося друге. У школі він якось став за дверима з лінійкою в руці, підстерігаючи свого товариша, — і, звичайно, вперіщив лінійкою по носі вчителя, який саме, нічого не передчуваючи, відчинив двері.
А згодом, у тому віці, коли кожен порядний чоловік мусить закохуватись, він вибирав собі серед дівчат найефірніших фей, але ті ефірні феї неодмінно водили його за ніс.
Загалом він закохувався у дванадцятьох жінок. Із них дев’ять, поклявшися, що не вийдуть ні за кого, а тільки за нього, врешті таки одружилися з іншими. З решти трьох одна втекла від нього з іншим, друга чи то з примхи, чи то ненароком облила його кислотою, а третя вернулась до свого чоловіка: виявилося, що вона була вже заміжня й розлучена.
Коли він за щось брався, це неодмінно кінчалось лихом. Наприклад, вступив він на державну службу — і одного разу, йдучи з канцелярії додому, потрапив у якусь колотнечу й незчувся, як його заарештували. У поліції його обшукали, знайшли в кишені якісь камінці, і пан Ліндігер на свій превеликий жах почув, ніби він жбурляв тими камінцями в драгунів. Його посадили на два місяці та звільнили зі служби; а коли він подав скаргу, що він не винен і що кара занадто сувора, касаційний суд докинув йому ще два місяці.
Після цього він відкрив крамницю косметичних товарів. Оселився в невеличкому містечку, де з дев’ятисот жителів вісімсот двадцять працювали робітниками на гутах. Звичайно, ці славні люди не купували в нього пудри, лосьйонів, дорогого туалетного мила, парфумів, зубної пасти та запашних мастей для відрощування бюстів і волосся. Отож він продав увесь свій крам запівдарма одному аптекареві з більшого повітового міста, де був військовий гарнізон; але не встиг ще відвезти крам покупцеві, як у крамниці сталася пожежа, і все згоріло, мов порох.