Тоді він поїхав до міста, щоб застрелитись. У готельному номері ліг у ліжко, звів курок, натиснув, куля пролетіла повз його скроню, пробила тонку дощану стінку і в сусідньому номері вибила з руки в якогось там комівояжера чашку з чаєм, а тоді розтрощила в його валізці кілька пляшечок лікеру — зразки його краму. Це призвело до прикрої нескінченної тяганини, довелося платити штрафи, відшкодування. Хазяїн готелю поводився так, наче нещасний пан Ліндігер розтрощив йому весь будинок на друзки, а комівояжер із кількох пляшечок зразків зробив цілі гектолітрові бочки лікеру.
Тож і не дивно, що після всіх цих прикрощів і нещасть обличчя пана Ліндігера набуло безмежно сумного виразу.
І от якось він прочитав таке оголошення: велика крамниця поховальних речей через смерть власника спродує за невисоку ціну запаси трун. Пан Ліндігер не роздумував довго. Він розумів, що самі його невдачі, вся його нещаслива доля змушують його торгувати чимсь украй невеселим.
Крім того, він швидко зміркував, що торгівля трунами, напевне, дуже вигідне діло: адже на такий товар покупці знайдуться завжди. «Таж я сам був недалеко від смерті, то чом би мені не торгувати трунами?» Отож він і купив запас трун усіляких розмірів та гатунків і почав шукати місця, де б відкрити торгівлю. Один знайомий сказав йому, що в Дольніх Опатровицях ще нема такої торгівлі, а крім того, в тих місцях суворий клімат.
Тоді пан Ліндігер виклопотав ліцензію, а за три тижні на одному будинку в Дольніх Опатровицях уже вішали таку вивіску:
На складі в пана Ліндігера було три сотні трун. Він ходив по складу між трунами й усміхався. На серці в нього було весело. Нарешті він торгує товаром, необхідним для кожного.
Увечері в ресторані він познайомився з вершками місцевої публіки, і настрій його трохи впав. Бо зайшла мова про торішній грип, і він поскаржився, що йому чогось тисне в грудях.
— Тут ви поздоровшаєте, — сказав йому пан ревізор. — У нас дуже здоровий клімат.
— Хай йому біс, це мене зовсім не тішить, — зітхнув пан Ліндігер і посмутнів.
Через два тижні він уже ходив, понуривши голову. До нього досі не завітав жоден покупець. «Я великий ідеаліст, — сказав він сам собі, — може, таки дасть Бог, що хтось помре». За місяць він уже ходив як тінь, марно намагаючись принадити покупців наліпленим на двері оголошенням: «І НА ВИПЛАТ».
Усі люди, що проходили повз крамницю, здавались йому бецманами, здоровими, як бугаї. Цілі години він зітхав у своїй крамниці: «Господи Боже, таж це дуже здорова місцевість!»
Ночами йому снилися самі епідемії, холера, висипний тиф, заплакані вдови та родичі небіжчиків, які плавом пливли до крамниці, так що й двері не зачинялись… Продавалося по сорок трун щодня, бо вимирали цілі родини. Ось він посилає телеграму одній фірмі: «Відправте негайно 1200 трун, хоч би й бракованих, як терміновий вантаж». А потім Ліндігер прокидається від того прекрасного сну, сам-один серед своїх трун, і ніхто не приходить, не відчиняє дверей і не просить, плачучи, щоб він ішов зняти мірку з небіжчика.
Тоді він спробував на інший лад. Увечері в «Бесіді» за пивом завів мову про те, що в Китаї люди ніколи не забувають про свою останню годину. Там кожен ще за життя намагається запастись гарною труною. Чоловік купує труну в подарунок дружині, діти — батькам.
Він говорив ангельським голосом. Вихваляв цей звичай і скінчив тим, що варто запровадити такий і в нас, а він, скажімо, показав би добрий приклад, пожертвувавши гарну дубову труну на доброчинну лотерею, яка мала відбутись за тиждень. А коли це діло оплачуватиметься, то він ладен до кожної труни додавати задарма ще й маленьку дитячу…
Слухачі спершу стурбовано перезирнулись, потім глянули на його кухоль із пивом, і нарешті розпорядник майбутньої лотереї сказав йому, що для неї приймають тільки речі, не важчі за кілограм.
Пан Ліндігер вернувся додому зажурений і за ніч виготовив такий плакат, що його вивісив у вітрині: