«Коли й це не поможе, то вже й не знаю…» — казав він сам собі, сповнений великої надії.
Не помогло. У нього вже почались галюцинації, йому вчувався дзвіночок, який несуть перед священиком, покликаним до вмирущого… Він щоразу вибігав спитати, хто помер, і вертався розчарований.
Потім він почав розповідати людям, ніби у нього є брат, морський лікар; той брат тепер в Індії й пише йому, щоб приїхав, бо там лютує чума.
У ресторані він казав, що тепер, узимку, було б добре, якби дітей пускали бігати по снігу босоніж — хай загартовуються.
Та потім обличчя його заясніло. Один місцевий житель на полюванні ненароком вистрелив собі в живіт, і всі казали, що він не виживе. Пан Ліндігер потирав руки й хвалився, що вибере для нього таку труну, якої в Дальніх Опатровицях ще не бачили.
І ця надія виявилась марною. Пораненого відвезли до Праги, до лікарні, а пан Ліндігер довгенько біг за возом, розпачливо гукаючи: «Не везіть його до Праги, я скину половину ціни!» І страхи справдилися, його надію поховали в Празі.
А далі сталась така пригода: окружного лікаря, який приїхав щепити віспу дітям, що мали йти до першого класу, хтось уночі вдарив по голові ломакою. Подейкували, ніби то був пан Ліндігер. Водночас до канцелярії повітового начальника прийшла заява без підпису, з вимогою, щоб достойна цісарсько-королівська повітова управа заборонила лікарям лікувати хворих.
Це сталось у вівторок. А в середу жандарм, який прийшов розслідувати випадок із окружним лікарем, знайшов самого пана Ліндігера, що висів на клямрі біля дверей. Навдивовижу, вираз його обличчя був веселий, і цей факт пояснювався написом на дверях:
«А все ж таки одну труну збуду!»
Іще на його столі знайшли недокінченого листа до бактеріологічного інституту у Відні: пан Ліндігер хотів замовити там двадцять пробірок з мікробами висипного тифу.
Це був таки справді заповзятливий торговець!
Що на світі часом діються дивні речі і що кінець кінцем правда і справедливість переможуть, у цьому пан Вачкарж був переконаний уже давно, і остання його пригода, хоч і дуже прикра, теж цілком підтвердила слушність такої думки. Пан Вачкарж нині просто не встигає розголошувати на весь світ це глибоко обґрунтоване твердження, що справедливість переможе, дарма що вона — чи то її охоронець, правосуддя, в особі вельми корисної інституції, поліції, всього складного поліційного апарату і того, що йде далі, вище й вище: судів, в’язниць, шибениць і т. ін., — сама собі ставить якнайбільші перешкоди, завдає якнайбільших труднощів.
У найгіршому разі справедливість, чи то правосуддя, переможе бодай у такий спосіб, що справа скінчиться сухим газетним повідомленням: «Правосуддя здійснено».
Пан Вачкарж любить міркувати на цю тему вголос і промовляє з ясним лицем знаменні слова «Справедливість переможе», доповнюючи їх такою бентежною оповіддю.
Кілька років тому він мав мануфактурну крамницю на глухій вуличці, куди рідко навідувались поліційні патрулі. Саме в ту пору надзвичайно почастішали зухвалі нічні грабунки по крамницях: дня не минало, щоб десь не пограбували якогось крамаря. Коли таких справ набралось уже стільки, що для ведення їх у поліції довелося збільшити штат писарів, поліційне начальство напрочуд мудро вирішило, що патрулі вночі повинні пильно стежити за злодіями. І це просте й доцільне розпорядження увінчалося цілковитим успіхом. І то ось як: одного дня пан Вачкарж робив переоблік у своїй крамниці й затримався там до півночі, а тоді вийшов із крамниці зі сувоєм каніфасу, що його хотів уранці віднести замовнику — якомусь візникові.
І, звичайно, як тільки він вийшов зі своєї крамниці й заходився старанно її замикати, його зразу схопили два поліцаї: вони спокійно чекали перед крамницею, поки вийде той, хто світить там у таку пізню пору. Коли пан Вачкарж сказав їм, що він власник цієї крамниці, вони тільки зареготали з такої недоладної вимовки й потягли його до найближчого поліційного відділу. Там черговий вахмістр теж посміявся з його недотепності й заявив, що злодій із нього не вельми досвідчений. Потім прийшов офіцер, який знов же ущипливо кинув:
— Кажете, переоблік робили? Ну, це завжди так роблять, коли хочуть щось украсти.
— Але я справді робив переоблік! — захищався переляканий пан Вачкарж.
— От за це й попосидите, — діловим тоном поінформували його поліцаї. А оскільки був наказ усіх спійманих злодіїв приставляти до поліційного управління для вимірювання, фотографування та дактилоскопії, праву руку пана Вачкаржа скували ланцюжком із лівою рукою іншого злочинця (так його тепер титулували), і обох погнали до управління.