Гонзатко витяг із однієї в’язки дві пари дамських панталончиків, ще з однієї — нічний халатик і знов усе гарно поскладав. Ключ поклав на своє місце і з надзвичайною впевненістю — результатом багаторічних вправ, бо він щороку перед Різдвом лазив до комода по цукерки, — закінчив свою операцію на кухні, поклавши ключик від шкатулки в хлібну коробку.
Тоді проник до батькового письмового столу. То була вже легша робота, бо батько вкрай легковажно, — так подумав Гонзатко, — ховав ключ від шухляди прямо на столі, під старовинним годинником з алебастровими колонками.
Отож він без труднощів добувся до батькової колекції старовинних монет, узяв один великий талер часів Марії-Терезії, яких там було кілька, й тим удовольнився. Замкнув письмовий стіл, ключ поклав на місце й заходився вибирати зі своїх книжок, що б іще дати на додачу за того хом’яка з власного майна, — щоб і він же витратив щось на це прекрасне надбання. Він вибрав книжку «Відважний капітан Коркоран». То була найціліша з його книжок, бо в ній бракувало тільки 24 сторінки.
Потім сів за письмовий стіл і на чвертці паперу написав: «Панові класному наставнику. Цим підтверджую, що мій син Богуслав Гонзатко сьогодні не міг прийти на передобідні уроки, бо в нього болів живіт, і прошу вибачити йому за пропущені години. Вацлав Гонзатко».
Упродовж дворічної практики Гонзатко навчився імітувати батьків підпис досконало. Записку він поклав у читанку на пообідні уроки, здобич із комода запакував, узяв під пахви книжки й пішов із дому, віддавши двірникові ключ для Анни.
Книжки він покинув на другій вулиці в одній крамничці, сказавши, що забере їх, як ітиме зі школи, а з собою взяв тільки ботаніку й заніс до букініста, щоб мати якусь готівку на свою подорож до Пласкої вулиці.
Адресу за оголошенням він знайшов легко, і його прийняло літнє подружжя, що мало надзвичайно стурбований вигляд.
Коли він пояснив, що прийшов по хом’яка, за якого пропонує такі корисні предмети: двоє дамських панталончиків, нічний халатик, старовинний талер і книжку «Відважний капітан Коркоран», — обличчя їхні проясніли. Гонзатка завели до кімнати й почали розповідати йому якусь дивну історію, з якої він зрозумів, що вони два тижні тому взяли квартиранта, якогось чудного чоловіка з хом’яком, і той квартирант сказав, ніби винайшов особливий препарат, який, коли давати його гризунам, припиняє в них зимову сплячку.
«Я збираюся, — казав той чоловік, — випробувати препарат на цьому хом’якові. Якщо мені тепер, коли звірятко має запасти в зимову сплячку, пощастить цьому перешкодити і воно лишиться бадьорим, це матиме дуже важливі наслідки, бо тоді буде розв’язана проблема, як зробити хом’яків нешкідливими. Коли вони не спатимуть, то не житимуть так довго, не доживуть до третіх жнив і не крастимуть зерна».
— Той пан, — розказував старий господар Гонзаткові, — хотів написати про це книжку й робив досліди з хом’яком. Держав його у великому ящику, вливав йому свій препарат у воду для пиття, і хом’як справді був вельми бадьорий. Препарат той був у пляшці з-під коньяку, і я одного разу помилково хильнув з неї, то потім п’ять ночей спати не міг. А потім по того пана приїхали його родичі. Казали, що це в нього вже п’ять років і що один лікар сказав — може, йому снігові ванни допоможуть. То вони й відвезли його кудись у гори, а хом’яка лишили нам.
Це страшенно миле звірятко, надзвичайно ласкаве, — говорив він далі, ніби з книжки читав. — Я вам дам старий мішок з-під картоплі нести його.
Надзвичайно миле й ласкаве звірятко пирскало так страшно, коли на нього накинули мішок, що романтичному Гонзаткові здавалось, ніби він потрапив у джунглі, де повно хижаків. А коли він уже йшов вулицею з мішком, у якому без упину борсався жвавий хом’як, то уявляв себе славетним приборкувачем тигрів Раджем Бабуром із Бомбея.
Вертатись додому, ніби зі школи, було ще рано, тому він подався купувати якісь запаси для хом’яка. У зоомагазині купив зерна на всі гроші, одержані за підручник ботаніки. На сімдесят гелерів йому дали небагато. Маленьку торбинку. І аж тоді Гонзатко відчув, що бере на себе велику відповідальність. Та, може, хом’як навчиться їсти щось інше, бо оце-от він зжере за один раз. А коли Гонзатко вже наближався до дому, його занепокоїло ще одне. Що, коли його не пустять у дім із хом’яком? Як пояснити, де він його взяв? Яку брехню вигадати? Одначе все вийшло досить легко. Він громадив брехню на брехню. Хом’як, мовляв, з гімназії, він призначений для природознавчої колекції. Пан Бернашек, учитель природознавства, доручив Гонзаткові доглядати й годувати хом’яка цілу зиму, поки він вилиняє і на ньому наросте нова шерсть, а тоді з нього зроблять опудало. Отже, з цим обійшлося. Йому тільки не повірили, що це за наказом учителя: мабуть, він сам напросився. Для хом’яка спорожнили ящик з горища, поставили в передпокої, і в усій родині запанувала така думка, що, може, хлопець заслужить тим ласку пана вчителя, бо йому, при його всім відомій старанності, ой як цього треба. Можна також сказати, що хом’як як шкільне майно кілька годин тішився певною пошаною. Та потім відкрили, що від нього по квартирі розходиться якийсь дивний запах. Оскільки мав прийти Емин наречений, Ема вилила на хом’яка півфлакона парфумів «Фіалка»; тоді хом’як скромненько заліз у куток ящика й почав там неприємно плямкати, набиваючи защічні торби зерном, якого насипав йому Гонзатко.