Він почухав потилицю й промовив непевним голосом:
— Це одне з найбільших озер Австралії?
Я хитнув головою і відповів:
— Найбільше і найглибше, але висихає регулярно, через кожних п’ять тисяч років.
Того дня я провів у товаристві Етельки кілька блаженних годин у саду. Між поцілунками я обдумував, яким чином зникнути з цього дому. У найгіршому випадку, я втечу від пана Цендеша, коли ми завтра вранці вирушимо в дорогу. Я кину свій рюкзак і проїзним шляхом чкурну у напрямі Балатона.
Географічні знання Етельки були дуже невиразні. А про пана Цендеша я можу сказати, що він знає, що таке Африка. Якщо він навіть і забув, що це частина світу, то принаймні хоч вважає її одною з держав.
Розкривши перед цим невинним дитятком плани своєї подорожі, я пересвідчився, що Австралія, Індія, Корея, Камчатка для неї — порожній звук. Справді, вона нічого не знала про світ. Вона знала навіть менше за старого Геродота, який хоч здогадувався, що, крім Греції, існують іще й інші країни.
Час між обідом і вечерею, заповнений обіцянками, проминув швидко. Я обіцяв привезти їй чучело індійського слона, шкіри всіх змій, географічний атлас Андре, черепи жителів Полінезії, індіанські скальпи, діаманти, рубіни з гори Кіліманджаро, золоті ланцюги з Перу й Чилі, дах з палацу далайлами в Тибеті, скляне око японського мікадо, кількох живих китайців та ескімосів, цілу сім’ю негрів із Замбезі і т. п.
Вона, сердешна, була щаслива й ставила мені найрізноманітніші запитання. Але найдивнішим було запитання про те, чи в порядку міський водогін у Новій Зеландії (у Великому Каніжі тиждень тому трапилась неприємність із водогоном). Із дитячою наївністю вона запитувала:
— Ви гадаєте, що я не знаю, куди впадає Кейптаун?
Про подробиці цієї розмови я вже забув, але можу заприсягнутись, що якби на моєму місці був бодай найхолоднокровніший учитель географії, то він напевно задушив би її.
Вечеря пройшла врочисто. Це була прощальна вечеря пана Цендеша з родиною. Можу вас запевнити, що я не розводився про своє багатство. Я лише зауважив випадково:
— Якби я був у сто разів багатший, ніж тепер, то й тоді я не зміг би купити собі таке щастя.
Їх дуже здивували мої стоптані черевики.
— Крокодила, — сказав я, — з шкіри якого зроблені ці черевики, я застрелив у Нілі. Це найкращий доказ того, що крокодиляча шкіра теж рветься. Які кумедні докази вчених про те, що крокодиловій шкірі немає зносу! Потішно, — вів далі я, показуючи на латки свого піджака, — що аристократичні дами з найбільшого туристського клубу Англії не вміють полагодити піджак, — адже я десять разів обійшов пішки всю Англію.
«Хоча б мене звідси вигнали, — думав я, з відчаєм дивлячись, як усе сімейство ловить кожне слово з моїх уст і вірить усьому, що б я не сказав, — або хоча б послали за поліцією».
Але вони й далі ставили мені найрізноманітніші запитання:
— А чи живі ваші батьки?
— Батько, — відповів я, — прочитавши «Подорож на Місяць» Жюля Верна, вирішив здійснити цей переліт. Він наказав виготовити мортиру, і з тієї мортири його вистрелили зі снарядом на Місяць. Відтоді минуло вже вісім років, а він досі ще не повернувся. Не маємо про нього жодної звістки. Мати на своїй яхті «Торпеда» п’ять років розшукувала його в південних морях і тепер поїхала на розшук у Льодовитий океан.
«Ну, тепер вони мене виженуть», — подумав я з цілковитою впевненістю, але замість цього Етелька спитала:
— А чи є у вас сестричка?
— Моя сестра вийшла заміж за американського президента, — відповів я, — але не була з ним щасливою, бо закохалася в знаменитого співака Карузо, для якого вона купила на Суматрі віллу й ферму для розведення тигрів і ягуарів.
«Тепер, — подумав я, — вони напевне покличуть поліцію».
— У кожного свої турботи, — промовила пані Цендеш, окидаючи мене теплим материнським поглядом.
— У кожній родині що-небудь не так. А чи є у вас брат?
— Мій брат — дивак. Він роздав увесь свій великий маєток і тепер служить у банку «Славія» в Празі.
«Тепер мене виштовхають звідси», — вирішив я, але замість цього пан Цендеш запитав мене:
— Куди ви поїдете з Етелькою у весільну подорож після нашого повернення?
— У Занзібар і Аравію, — відповів я. — В Італії занадто жарко. Крім того, араби — дуже гостинний народ.
Я випив стільки, що такою кількістю вологи можна було б зросити Сахару. Я сподівався, що з перепою мене грець ухопить і я потраплю до лікарні. Але я заснув на стільці, і мене обережно перенесли в ліжко.