Князь замовк і похилив голову на руки, застиг у понурій задумі. Аж ось по хвилині озвався тихий голос пустельника, який промовляв, наче дитина, щиро, лагідно, з чуттям.
— Ти могутній, Володимире, дивишся перед себе, як ніякий володар перед тобою, може, за твоїм прикладом піде колись і твій син. Та нема в тебе вдоволення, спокою душі, щастя. Щастя! Воно не привид, не сон і не мрія, воно існує справді, але не у світі, тільки в людині. Тож коли хто скаже тобі: «Моє щастя у цьому, чи другому, чи то при боці оцієї людини» — то це брехня! Щастя, це як краса зелені або цвіту. Його нема ніде у світі, тільки ми чуємо його серцем самі, а поділитися ним не можемо ні з ким. Зазнавати щастя — це втишати та заспокоювати всі свої сумніви, які родяться у нашій душі на шляху життя, це відповідати на всі питання, які ставить собі серце, затривожене диким крутіжем життєвої гульні. Часом приходить витверезіння на поодиноких людей і на цілі народи. Вони пізнають, що щастя людини у ній самій, а лад світу не від них залежить, тільки від безмежної сили, від бога… Хто вірить в ідоли, княже, цьому життя дає тільки хрести, важкі хрести, мов той, який за гріхи світу носив на Голгофу спаситель. Тому він і освободив від них людство, вказуючи у собі найвищу красу життя, всесилу, всезнання, справедливість і… те, чого не було у поганському світі ніколи: любов до інших людей, любов до ближніх, навіть до тих, яких ненавидимо. Пов’яжи, княже, себе з людьми, ласкою, любов’ю, спільністю душ, а не тільки тіл, і побачиш, що всі люди — це одна держава господа, а всі твої піддані — це одна родина, а ти її батько!
Володимир підняв голову. Лице його було поважне, задумливо дивились на старця орлині очі, та огник зневіри щез у них.
— Що ж? — питав Олешич. — Чи розумієш тепер, княже, чому ввесь світ приймає Христову віру, чому поганський володар, наче самітна билинка у степу, росте одинцем і пропадає безслідно?
— Так, я розумію це добре, тільки не кожні уста християнина повні таких слів, як твої.
— Відчувати велич, добро, красу, правду, вагу життя вміють, Володимире, тільки вибранці! Ти сам, як володар, знаєш про це, коли видаєш накази чи висловлюєш бажання. Для юрби і хрест залишиться ідолом і Христова віра поганством. Одначе ти, Володимире, володар і відповідаєш не тільки за себе, але й за всі тисячі, які гукають при твоїй появі «Слава князеві» і йдуть за тобою чи за тебе хоч би й на смерть. Тому в тебе мусить бути свідомість цілі й розуміння правди, з якої твої піддані бачать тільки зверхнє сяйво. Іди з ним у Візантію, а коли спитає тебе хто, якої ти віри, покажи йому його. Краще поганинові почитати явно хрест, ніж християнинові крадьки поклонятися ідолам!
Гордій Олешич зняв зі своєї шиї малий мосяжний хрестик та повісив на шию князеві поруч із амулетом, який Володимир мав від волхва Перуна. Князь хотів скинути амулет з себе як безвартну покидь, але пустинник спротивився.
— Від твого слова чи вчинку, Володимире, здригається вся земля від Ільмену по Руське море, і ти не смієш бути необережний. Залиш цей амулет! Його ти можеш показати всякому, бо хто знає, чи хрест на твоїх грудях не відстрашив би від тебе значної частини підданих. У слушний час відкинеш цей останній пережиток темної минувшини прилюдно на науку тисячам. А поки що йди туди, куди покликує тебе всевишній на славу свою та на добро Руської землі.
СВІДОК ЗЛОЧИНУ
Після відходу Володимира старий. Олексій довго молився і плакав перед своїм хрестом. Від довгого часу вперше відізвалося в нього бажання жити, щоб бачити величний розквіт майбутнього Руської землі у тіні хреста. В уяві бачив маси народу, як спішили у церкви, з хоругвами, при звуках дзвонів і пісень з нагоди найбільшої перемоги — світла над темрявою.
Жалібне блеяння кози, яка домагалася подою, пробудило його з задуми. Оглянувся. Вал хмарок, який показувався на південному небосхилі, закрив собою сонце заповідаючи темну ніч, без вітру та шуму, але й без одного промінчика. Старий видоїв козу, узяв залізні вилки, осаджені на довгому ратищі, оберемок смолоскипів і став поволі сходити вниз до Дніпра. З-поміж верболозу видобув човен, викресав вогню і запалив смолоскип, який устромив у залізний перстень при боці човна. Тут було вже зовсім темно. Течія переходила попри лівий берег ріки, та тут було і затишно — вода крутилася широким плесом без хвилі та шуму.
Олексій сів над водою, стежив за тінями у воді — рибами, які, принаджені світлом, плили заспокоїти свою цікавість. Рука, озброєна вилками, миттю опустилася, а по хвилині на зубцях вилок тріпався чималий короп. За якийсь час вітер зашумів у прибережному верболозі та вільшині і так сильно наляг на Дніпрову хвилю, що човен аж похилився під напором води. З трудом добивався Олексій до своєї маленької пристані, коли раптом якась рука вхопила за край човна і потягла його на пісок, а молодечий сильний голос закликав:
— Обіприся веслом об дно!
Наче двадцятилітній молодець, вискочив Олексій на берег, вхопивши з собою дрючок з гарпуном. Подався два кроки вбік і гукнув:
— Хто ти?
— Печенізький бранець, який вертається додому.
— Як ти полоненик, то яким побутом ти розминувся з княжою дружиною?
— Вона їхала вниз водою, а в моєму серці туга за родиною. Тому я волів і не показуватися. До Києва вже ближче, ніж на Білобережжя.
— Коли так, то виходь і покажися! — рішив вкінці пустельник.
У верболозі зашелестіло, і у човен вступив хтось певною ногою. Смолоскип освітив постать чорнявого гарного молодця, з гарно окресленими устами та високим чолом. Та нагальний порив вітру погасив смолоскип, і пітьма закрила все довкола. Та доволі було й цього, що пустельник побачив за цю коротку хвилину, бо ось він вийшов із свого захисту і покликав несподіваного гостя.
— Бачиш там у човні рибу?
— Бачити, то я її не бачу, але найти — то найду! — була відповідь.
— Так візьми її у мішок, що лежить біля неї, і неси на берег ось тут до мене! А не забудь узяти і скипки!
По хвилині чужинець із мішком на плечах вийшов із човна і йшов за старим Олексієм уверх стрімким берегом. Гість скинув мішок біля входу печери, а старий Олексій став розводити ватру.
— Спасибі вам, дядьку, що не прогнали бездомного. На безхліб’ї далеких шляхів, без путньої одежини на хребті та без крівлі над головою трохи загинути не довелося.
Розгорілася ватра, і гість побачив у куті печери хрест. У цю мить замовк, зірвався і впав наколішки. А після довгої молитви, бачачи на пустельнику темну кирею інока, попросив благословення.
— Не дивуйтеся, святий отче, що я так молюся. Хрест вивів мене з неволі, де не було вже для мене порятунку. Проти всякого сподівання я найшов змогу вернутися між своїх.
— Таке лице, як твоє, хлопче, не зводить. Ти не із злих людей, та є в тобі ще щось більше, ніж можна вичитати в очах!
Молодець підняв на старого змучені очі.
— Що ж! У мене нема що приховувати!
— Отже, хто ти? — питав старий. — Я пустельник Олешич, колись боярин і дружинник князя Святослава…
— Чи не батько Романа? — швидко спитав гість. — Де він?! Живий, здоров, чи може?..
— Ні, я не батько, а дядько. Він саме поїхав попри тебе з княжою дружиною, якщо ти бачив байдаки на Дніпрі.
— Гей! То й він був із ними? Шкода! Багато дечого я бажав би почути від нього! Я — Станко Збранич із Галицької землі, я дістався до неволі через зраду княжого воєводи Свена.
Тінь промайнула по лиці інока.
— Хлопче, — сказав твердо, наче гнівно, — навіть такий пустельник, як я, знає, що Свен — права рука князеві. Не верзи чого-небудь!
Станко щиро глянув в очі старому.
— Саме тому темно стає в моїй душі при вступі на сонячну землю батьків. Я не брешу, святий отче! Хочете, вклякну і на святій сповіді повторю те саме. Свен зрадив не князя, ні дружину, тільки Доброгоста Козняка з Києва. Мене знав він тільки з лиця й імені, тим-то і залишив мене живим…