Станко розказував довгу історію, а коли скінчив, дві перлини сліз потекли по щоках дівчини.
— Хай боги, — затремтів її голос, — заплатять тобі таким самим добром, як була твоя правда!
— Як-то, ти сумніваєшся?! — крикнув. — Клянуся тобі хрестом, могилою батька та головою матері, що я не збрехав ні слова!
— Так? А чому ж батько дружить з Свеном, а ворогує на Романа?
Лелітка розплакалася:
— Ти не віриш Станкові, Миро, а зле робиш! Він тобі не продає своєї правди!
Мирослава, похилилася над русявою голівкою Лелітки і поцілувала її.
— Не плач, сестричко, — сказала, — я вірю тобі і твоєму Станкові. Тут окривається якась загадка, а розв’язку до неї знає мій батько. Прийди, Станку, сьогодні ввечері до нас! — сказала і вийшла.
На вулиці зустріла Свена і не могла його обминути.
— Привіт тобі, дочко і сестро героя! — заговорив.
Дівчина завмерла на місці. Вона жила довго при Рог-
ніді, мала чимало діла з варягами, тому й знала, що Свен недарма вітається. «Хто не женихається, тому й вітатись не треба», — говорили варяги.
— Привіт! — відповіла і хотіла йти далі, але Свен загородив їй дорогу.
— Зійди мені з дороги, хоробрий вікінгу! — сказала. — Не стояти мені з тобою на вулиці. Це не принесе честі найзнатнішому борцеві конунга Володимира!
Не знати чому, при останніх словах підняла дівчина очі. Свен відступився і пропустив дівчину.
— Сьогодні ввечері я буду у твого батька, Мирославо! — крикнув. — Не забудь зладити мені рога з медом, солодшим від твоїх уст.
Дівчина втікала до хати. Добігши, упала на долівку і потонула в задумі. До відрази, якою наповняла її вся поява несамовитого мужа, домішувалося ще щось інше, неозначене, дивне. З кожного його руху та кожного погляду промовляла до неї якась недобра, злюща сила.
— Чи надовго пустила тебе княгиня? — спитав її старий Козняк.
— На два тижні! Вона сама виїхала у Вишгород, то й не потребує тепер мене.
Батько сидів пригноблений і зітхав.
— Чого вам, батечку?
— Чого — питаєш? Відомо чого. Чи ти не знаєш ще, чим-то стає батькові син одинак? Що ж мені, старому? Я найшов би ще, може, силу до помсти, та що ж? Князь перешкодив мені у цьому, бо винуватця взяв зі собою у далеку сонячну Грецію.
— Як-то, батечку, то ви знаєте, хто вбив Доброгоста?
Старий устав із лави і витягнув п’ястуки перед себе.
— Знаю, ох! Знаю. І скільки разів гляну на його обличчя, стільки разів виповзає з мого серця якась потвора скаженої злості.
— І хто ж це, той вбивник? — питала дівчина.
— Хто? Ти питаєш, хто? А хто ж би, як не Олешич. Цей облесний, хрестиками обвішаний княжий лаполиз!
— Батьку! — скрикнула Мирослава. — Що ви говорите? Як це можливо? Хто кинув такий страшний наклеп на Романа?
— Так, доню, Олешич убив Доброгоста, щоб за тобою узяти все надбане мною добро. Його, сама ти знаєш, у тебе чимало. Ти ж знаєш теж, що при смерті Доброгоста було два свідки: Олешич і Ставко Збранич. Тільки один Роман вернувся з тієї трійки. Станко в неволі, Доброгост… у мандрівці.
— Тату! — сказала дівчина. — Станко вернувся з неволі…
— Що ти кажеш?
— І надвечір буде тут. Він розкаже тобі усе, що знає.
— І що ж, що ж він говорить? — лебедів Козняк.
— З його слів виходить, що було справді двох свідків при смерті Доброгоста, але другий був не Олешич, а Свен.
Іскорка погасла в очах старого.
— Свен, Свен? — промимрив. — Ні! Це неможливо, це брехня!
Скрипнули двері, і у світлицю ввійшли боярин з Мощаниці, Лелітка і Станко. Молодець низенько поклонився бояринові і нагадав йому, що товаришував із Доброгостом. Оживився старий, зараз казав принести меду, а там і спитав про пригоди Станка за ці два роки. Мав про що розказувати Станко, і старий Козняк стежив пильно за кожним його словом. Його очі, як колись очі Гордія Олешича, бажали добути із грудей серце молодця, щоб віднайти у ньому правду. Та коли Станко згадав ім’я Свена, старий помертвів.
— Спасибі тобі, сину, за правду. Я рад би повірити тобі, та бачиш, мені розказували про смерть Доброгоста інакше. Убивником мав бути Олешич, а не Свен, і я бачу причину, задля якої міг скривити душею Олешич, але не бачу такої причини у Свена.
— Може, і в нього найшлася б вона! — вмішалась Мирослава.
— Яка саме? — швидко спитав батько.
Одначе Мирослава не вспіла відповісти. Широко розпахнулися двері, і у світлицю саме вступив, побрязкуючи довгим мечем, Свен. Із-під кінчастого блискучого шолома гордо дивились його глибоко осаджені очі. Він не помітив Станка і звернувся з поклоном до боярина.
— Привіт тобі, світлий боярине! Як із святого перстеня Одіна щоніч відділяються вісім золотих перстенів, так нехай помножуються щоніч твої гаразди, достойний! Хай Цвіте весна на лиці твоєї дочки, а Фріг, опікунка подружньої радості, нехай наділиться її рукою і силою вибранця богів — героя.
— Привіт і тобі, хоробрий воєводо! Саме в добрий час поспів ти з своїми бажаннями. Бо ми, згадуючи смерть нашого нещасного Доброгоста, журимося долею тої дівчини, яку ти привітав.
Легка тінь промайнула на лиці варяга.
— Чому зовете нещасним вашого сина? — спитав і сів на лаву, спиною до Станка й Лелітки. — Нещастя, сором, кара богів упаде тільки на його вбивника. Його самого синьоокі валькірії приймуть у Вальгалі величаво.
І Свен похилив повагом голову, згадуючи покійного товариша.
Увесь час стежив старий Козняк за грою варяга. Не промайнула непомітно для нього тінь на лиці Свена при згадці Доброгоста. Мирослава не бачила того, що бачив її батько. Вона подала поважно гостеві чарку меду. Жваво звернувся до неї Свен:
— Ні, не так у нас на далекій півночі вітають гостя. Приложи, красуне, свої коралові уста і випий кілька крапель. Як хмель додає сили напиткові, так і твої уста додадуть йому солодощів.
Мирослава подалася взад, і батько зрозумів її нехіть.
— Зятя бажаєш мені, достойний воєводо? — заговорив спроквола. — Це гарне бажання, і як бачу — щире. Одначе як довго крові мого сина не змила з нашого серця кров убивці, так довго не буде радості для гостей під моєю стоіхою!
— Ваша вина, достойний! — відповів варяг. — Недавно був конунг перед вашим дворищем. Треба було домагатися від нього кари на злочинця. Якщо в тебе нема сили і спроможності самому вдарити мечем, якщо нема в тебе ні сина, ні зятя, месником повинен стати конунг. Ти ж боярин його, дружинник. Ти був колись йому мечем та щитом, нехай же тепер він постоїть за твою кривду. Це основа співжиття героїв — товаришів во ім’я Гільди.
— Я прохав князя заступитися за мене, одначе він не повірив моїм словам і зажадав доказів.
— Доказів?.. А моє свідчення?
— На нього я не покликувався і добре зробив, бо ось знову заговорили люди про смерть Доброгоста.
— Заговорили, кажеш, а що саме? — спитав поривисто.
— Всіляке! Але ймення вбивці, яке я почув, не було те саме, що я почув від тебе.
Варяг устав з лави і випрямився на весь ріст.
— Ха! ха! — засміявся. — Восьминогий кінь розтрощить брехунів, наче молот Тора череп велетня. Ось я, Свен Герюльфсон, заявляю, що вбивцею Доброгоста є Роман Олешич, який зрадив його печенігам.
— Це брехня! — гукнув голос із кута світлиці.— Убивцею був ти, а Олешича навіть не було при цьому…
Наче герой, влучений мечем, підкинувся Свен на місці і став лицем проти Станка. Блідий, мов полотно, молодець тремтів на всьому тілі, але затиснені уста вказували на рішучу волю боротися за правду.
Настала гнітюча мовчанка. Мирослава дивилася пильно на Станка, і в її погляді швидко проявилася погорда до боягуза чи брехуна. Старий Козняк, який краще знав людські серця, зараз догадався, що між Станком і Свеном є якийсь невидний зв’язок, а його оцінка не випала на користь воєводи.
— Хоробрий воєводо! — сказав поважно. — Цей молодець був при смерті мого сина. Він єдиний свідок…