— Він брехун, — гукнув Свен, перебиваючи старого. — Глянь мені в очі, боягузе, — накинувся на молодця, а його бліде лице посиніло з обурення.
— Повтори ще раз сказані слова! — кричав Свен. — Як ні, то всі побачать, що ти тільки гадюка, яка кусає п’яту людини, але лиця її боїться!
Станко мовчав, але під сталевим поглядом захитався. Насилу підтримала його Лелітка.
Свен кинувся до нього.
— Ах, ти тварюко! — хрипів скажений. — Твою брехню виплюєш із кров’ю…
— Пождіть, — вмішався старий Козняк і сказав нишком кілька слів до боярина з Мощаниці. Підійшов до Станка і, відвернувши його до вікна, подав йому чарку меду. В цю мить побачив у очах молодця… дві сльози. Брехун не плаче! І ніхто не силував його обзиватись у такій прикрій хвилині.
Свен глузував немилосердно з приниженого противника.
— Ха! ха! Дивуєтесь, чому він на героя бреше, наче собака на місяць? Бо він бачив, як поганці вбивали Доброгоста, але не було в нього відваги оборонити своїм тілом друга від загибелі або згинути з ним разом.
Тимчасом старий і Лелітка заспокоїли Станка.
— Станку! — говорила нишком Лелітка, — потверди ще раз свої слова, бо ось батько Козняк конче бажає знати правду!
— Скажи, сину, не бійся! Під моєю стріхою нічого тобі не станеться. Ось глянь — ми вже не самі!
За той час прикликана Славомирою двірська служба наповнила світлицю. Топори, рогатини, ножі, цвяхами набивані аплюги виднілись в їх руках. Хто що захопив дома, з цим і біг боронити господаря, бо у полян вбивали, наче скаженого собаку, нахабного напасника.
Станко підбадьорений спаленів.
— Боярине, Лелітко, Мирославо, боже! — закликав. — Зрозумійте ж мене. Я не його боюся, а тільки його очей… ух! Вони такі страшні, так і душу тягнуть із мене… Але він убивця Доброгоста, клянуся могилою батьків.
Не скінчив клятьби. Сильна рука варяга вхопила його за обшивку каптана і потягла на середину кімнати. Напівпритомним молодець вихопив меч із піхов, та ледве підняв його, коли блискавкою майнув над його головою меч Свена. Задзвеніли вістря, вдаривши об себе, Станкова рука затремтіла, меч вилетів із задеревенілих пальців, а меч Свена впав на череп молодця. З стогоном звалився Станко на долівку, в один голос закричали всі присутні, а крик Лелітки вирізнювався з-посеред гамору, наче крик чайки. Рівночасно підняв Свен руку до другого удару, бо чув, що його меч тільки ранив Станка, але не розтрощив його. У цю мить старий Козняк переступив тіло молодця і обидві руки простягнув до варяга. Юрба парубків вбилася між противників галасливою хвилею і розділила їх. Свен відступив під двері і хвилину завагався, що йому робити. Мимохіть подалися найближчі назад, а гордий сміх промайнув по чорнявому лиці варяга.
— Тремтять, — сміявся, — бо знають, що цей меч одним ударом пробиває у скелі глибоке провалля. Цим разом залишаю вас у мирі! — зеленим огником очей зупинився на Мирославі і Кознякові,— бо меч героя щадить сивий волос на святій голові старця. Потоки крові і стогони — це погана музика у святині золотої Сієфни.
І схиливши голову перед Мирославою, сховав меч у піхви і вийшов.
ЗА ЛАСКУ ЦАРІВНИ
Легенький східний вітрець ніс на свому м’якенькому крилі хвилю пахощів. Вони плили, наче із кадильниць, які стоять по боках престолу імператора і нагадують усім, що вони не у звичайній хаті, а у святині, у церкві, де пробував єдиний заступник Христа на землі — цар ромеїв…
Вони плили з Колхіди, з-над глибокого Ріону, з розкішних садів Лазіки, із цвітників Сезаму і Синопу, з фігових гаїв Нікеї, з-над озер Бітинії та з її буйних лісів. Короткі, низькі хвилі Лукомор’я тихо плескали об скелясті береги Гелеспонту, пливучи за течією на захід, туди, де у кривавій заграві за скелями Сесту рожеве світло обливало пустий скелястий берег Херсонесу, який відбивався під буйною рослинністю вкритого азійського узбережжя. Все було тихе, спокійне, наче півсонне, скелі й вода дихали рослинними пахощами.
Біля устя почався рух. Довгим рядом стояли тут чималі темні човни з носами, подібними до страховинних пащ казкових звірів. По боках виднілись два ряди круглих щитів, з-поміж яких виступали довгі важкі весла. Посередині підіймалася невисока щогла зі звиненим вітрилом. З лавок, яких у човнах було поверх двадцяти, підіймалися високі стрункі постаті мужів. Мало не у всіх були на головах кінчасті шоломи, у декого навіть із крилами, але без наличників. Так як крижані гори окружають самітний фіорд, так обсіли варяги берег та чорні човни. Тіні ночі, які звільна опускалися на них, ставали для них якби дібраним тлом. Мовчали варяги, доки не докинено знову дров на вигорілі ватри, а у роги не поплив темний, важкий мед. Аж тоді стали падати слова — короткі, скрепітливі, незрозумілі для залюблених у повних, гармонійних звуках еллінів. На кінці довгого ряду човнів, де під високою скелею стояло п’ять високих, але плитко будованих візантійських нав, чути було оклики веселої виспаної та ситої гридні. Слов’янський говір лунав відсіля, а час від часу проривалися і грецькі оклики.
На палубі найбільшої нави на вузькій лавці сиділи три мужі: полковник варягів Ляйфр Ульфргоче, старий Скіллос та одягнутий простим гриднем Володимир. Перед ними стояв середнього росту худий чорнявий грек у заялозеній туніці та короткій нагортці — видко, якась незначна особа. Одначе Скіллос говорив із ним свобідно і не згорда, не додаючи собі поваги, видко, знав його добре уже здавна.
— І не гадав я тебе тут стрінути, Анастасе! — говорив патрицій. — Я здогадувався, що тебе або відіслали додому на таврійський Херсон або… Відомо ж, покійна цариця Теофано вміла таке зробити не з одним…
Анастас перехрестився.
— Всевишній спас мене й мою сестру від нещастя, — відповів, — і ми осіли тут недалеко. Я ловлю рибу, торгую, чим попаде, між Сестом і Абідом — то якось живемо.
— Бачу, Анастасе, — сказав Скіллос буцімто байдуже, — що ти не тільки ловиш рибу, але і вістки… Багато дечого знаєш.
Анастас усміхнувся…
— Світлий патриціє! Рибу ловлять не тільки у Лукомор’ї та Понті, але й на Русі, а навіть у Архіпелазі. Коли хто постить, то чи ж невільно йому знати, де купують м’ясо ті, що не постять?
— Замудрі твої слова, Анастасе! Якщо хочеш бути рибалкою, то не сперечайся з достойниками, а як ні, то скинь з себе заялозену туніку і кажи відверто, що гадаєш.
Анастас похилився до колін старого.
— Я справді тільки рибалка, але бажаю послужити справі правовірних імператорів. Адже до Варди Фоки мені ще ближче, ніж до вас. Я міг би йому вказати вам дорогу до вас і вказати вам дорогу до нього, не за гріш, ні за уряд, а з любові для божеського македонського роду.
Рибалка поцілував кінці пальців князя і діткнув ними землі. З недовір’ям приглядався до нього Скіллос, а Володимир зрозумів, що цей чоловік бажає в першій мірі зблизитися з ним.
Тимчасом Ляйфр розпитував грека про флот Варди Фоки, внука Никифора що свого часу був втягнув Святослава у нещасний болгарський похід.
— Ми не поб’ємо бунтівників і не переможемо їх, доки не відженемо їх від моря, — пояснював Скіллосові.— Вони мають зв’язок з морськими розбишаками Килікії та Архіпелагу, кораблі привозять їм добровольців звідусіль.
— Відкіля ти знаєш те все? — легковажно питав Скіллос. — Невже Варда Фока висповідався перед тобою?
Рибалка гнівно стягнув брови і зробив рух, начеб бажав відійти. Один погляд Володимира спинив його, і він з зневажливим усміхом на лиці покірно поклонився до ніг патриція.
— Мені, як простолюдинові,— відповів, — не раз доводилось бути в таборі Фоки. А що я був свого часу перекладачем і розумію різні мови, то й підхопив багато дечого. Там теж мене розпитували про імператорське військо, та при цьому дізнався дещо такого, чого не знав.
З похиленою головою стояв Анастас непорушно, бо знав, що один рух чи погляд його самого або Володимира може зрадити прехитрому патрицієві його наміри. Аж ось заговорив Володимир.
— Отже, їдь у Царгород і звісти боголюбивих імператорів, що завтра опівдні не буде флоту Варди Фоки на водах Гелеспонту. За тиждень збереться й сухопутне військо на Арктонезі, де можна буде його доповнити і відновити. Після битви приїду і я у Царгород, а тоді побалакаємо як слід про все інше.