Скіллос покликав слуг, а ті спровадили старого по драбинці у човен, який мав відвезти його на другий корабель. За ним пішов і Ляйфр видати потрібні розпорядження щодо походу. Володимир і Анастас залишилися самі.
Настала ніч. Місяця ще не було, а що надвечір наплило дещо мряки з-над Понту, то й зірок не знати було на темному небозводі.
У таборі було тихо. Видко, накази Ляйфра не вивели з рівноваги навиклих до боротьби варягів.
— Поклін тобі, великий князю усієї Русі! — перебив Анастас задуму князя.
Цей швидко підніс голову і зустрів блискучий, палкий погляд грека.
— Ти знаєш мене! — спитав. — Звідкіля?
— Я корсунянин, милостивий князю, а ти не раз бував у Корсуні…
— То правда, але вже чимало років тому.
— Хто раз тебе побачить, милостивий, пізнає тебе завсіди і всюди. Людей, вроджених для влади, можна пізнати від першого погляду і забути їх не можна.
— Ти до мене прийшов, правда?
— До тебе, володарю! Яке мені діло до інших! Імператорам я вже відслужив своє… І вони заплатили мені по заслузі за мою службу.
— Ґіркота говорить за тебе, Анастасе! Невже ж вони скривдили тебе?
— Ні, вони були тільки рукою божої справедливості, але я тільки людина, і сам мушу постояти за себе та своє.
— Говори сміло!
Чути було, як двадцять човнів відчалило від берега і поплило у сторону Сесту. Голосний оклик залишених варягів прощав подорожників. По драбині, куди зліз раніше Скіллос, виліз на палубу озброєний муж і рівним, пружним кроком наближався до Володимира. Анастас відвернувся з острахом.
— Не бійся! — успокоїв його князь. — Це Роман Олешич, мій прибічник.
— Християнин?
— Так!
— Не вір, князю, новим християнам! Вони забули за давню поганську вірність та погорду смерті, а не втягли ще в душу розуміння високого прикладу спасителя, його правди та благородності.
— Не бійся, Анастасе! — повторив князь. — Я не дитина і знаю людей, яким довіряю. Ручусь тобі, що більше у цього молодця Христової правди, ніж у твоїх словах!
Роман прийшов близько і став побіч, біля грека, який почав оповідати:
— Ти чував, милостивий князю, про царицю Теофано, жінку імператора Романа? О так, певно! Хто ж не знав її? її краса була, як той адський вогонь, що ¦ пожирає душу грішника. Двадцятилітнім хлопцем я бачив її раз у гіподромі і з того часу зайнялася моя душа нечистим полум’ям. Я покинув купецтво, яким займалися мої батьки, і переселився з Корсуня у Царгород. Раз увечері, коли я, розпалений грішними картинами уяви, блукав попід Влахерно, до берега Золотого Рога причалив човен, а з нього вийшла… вона! Що привело її туди, у ту славлену дільницю, бог знає. А й мені було це байдуже. Раз вона тут — увесь світ перестав існувати для мене. Бували ж, — я мріяв тоді,— у Римі та Візантії цариці, які не нехтували простими легіонерами або й погоничами мулів, коли їх око зупинялося на них. Я кинувся їй до стіп. Я став членом її прибічної сторожі, довіреним воротарем, безумно закоханим звеличником, дорадником, а потім ворогом — з люті і заздрощів, коли я бачив її невірність щодо всіх. На її дворі її чоловіки та почитувачі гинули та щезали несподівано. Ти сам знаєш, милостивий, що Іван Циміскій помер нагло, як імператор Роман, Костянтин порфірородний та багато-багато інших. А між першими, яким загрожувала саме така доля після смерті володаря, був я!… Ось чому ховаюся я ось тут, на острівцях Лукомор’я, і ось чому бажаю загибелі Варді, внукові Никифора! Спитаєш мене напевно, навіщо я приходжу до тебе, князя Русі, поки що союзника моїх ворогів? Тому, милостивий, що ти не грек, отже, не можеш бути заодно ні з загонистим Василієм, ні з розпусним Костянтином, ні з Вардою! Всі вони пігмеї, а ти — велетень! На твій поклик збирається рать удесятеро більша від полчищ царя франків Оттона, володаря Заходу! Ти один можеш спасти Візантію від нової ворохобні та унаслідити гідно спадщину твого великого батька, перед яким тремтіли колись високі ворота Магнаври. Я бачив це, я бачу теперішнє і…
Анастас зупинився і оглянувся на Романа.
— Іди, Романе, глянь, чи військо готове, — приказав князь.
Роман узяв шолом і щит і відійшов.
— Кажи!
— Вимів Никифор Фока болгар Святославом, вимів Циміскій Святослава зрадою, виметуть Фоку Володимиром, а Володимира ласкою царівни. Бо Володимир, може не знає, що чаша з отрутою ближча його уст, ніж уста порфірородної царівни!
Володимир устав з лави, а коли промовив, голос його тремтів.
— Важке слово сказав ти, Анастасе! Знаю я еллінську помсту, але чей же не стануть імператори лукавити переді мною та кривити душею!
— Ні, не стануть, бо чаша з отрутою переб’є твоє слово… Не один варвар не витримує м’якого підсоння Царгорода. Володарю! Я йду з тобою на Русь, у твоїх руках буде моя сестра, і я сам віддаю тобі своє злиденне тіло. Один кивок твоєї руки, і мене не стане. Це запорука правди моїх слів. І я закликаю тебе на все святе: після перемоги не жди, аж твоя дружина у тріумфі вертатиметься у Царгород, бо вона може привезти тебе вже тільки посинілого в домовині. Після битви вертайся на Русь і не поступися від своїх умов ні на волос, але здалека!
Володимир помовчав.
— Як же ж це? — спитав по хвилині.— Як можу я постояти за своє, не сидячи у Візантії, де мечем виковує дружина мою долю?
— Ох, володарю! У морі живе рак, зад якого не має шкаралупи. Тим-то він і ховає його звичайно у чужу черепашку. Ось таким раком є Корсунь, а доступ до цього города знаю я — тамтешній уродженець.
— Але ж я мушу бачити царівну вже тепер.
— Може й це станеться, але аж тоді, коли судно, що повезе тебе на Русь, буде на Золотому Розі…
Грецькі моряки надбігли від огнів і швидко стали наповняти дромон звичайним воєнним гомоном. Володимир зійшов на берег і сів у один із човнів. З ним сів також і Анастас, який попрохав собі щита і шолома. При світлі смолоскипів його вигляд зовсім змінився. Вправним оком полководця пізнав Володимир, що в цьому рибалці живе також відвага, і ця гадка розвіяла йопз останні сумніви.
Передом поїхали дромони — плоскодонні, але високі галери із двома рядами весел. Високий зад корабля підіймався до третини висоти щогли, на якій розів’яли моряки велике вітрило. Напереді підіймався понад помостом чердак, обведений сильними балясами, але не такий високий, як корма. Там стояли по дві метавки на каміння та два дула, що викидали вогонь. Гридні у легких панцирах або тільки в караценах, шкіряних каптанах і варязьких кольчугах стояли готові з топорами та мечами при боці, з луками у руках. Ніс корабля переходив у довгий залізом кований клюв, яким можна було й потопити вороже судно, вдаривши з розгоном у бік. За дромонами довгою низкою поплили зміїні судна варягів. Крім малого помосту спереду і ззаду, були вони відкриті, низькі і не широкі, а рухалися здебільшого на важких довгих веслах. Ручки весел, вилиті оловом, легко подавалися під руками гребців. Хоч непоказні варязькі судна не боялися бурі, візантійські чи арабські судна мусили тікати перед розшалілою стихією у безпечні пристані, бо вітер перевертав їх, як коробки. Зате варязькі човни будували майстри на гострому днищі, обшиваючи їх боки очеретом, так що навіть коли мали повно води, то не потопали. Зміїні судна варягів стали пострахом усієї Європи, тим-то й тепер варяги не були ласі на грецькі кораблі, хоч чимало їх стояло у Золотому Розі, в Синопі, Трапезунті, Корсуні, а навіть у поблизькому Лампсаку.
Великий князь Володимир сидів у останньому човні на кормі, а біля нього полководець-гетеріарх Ляйфр. Варяг не завсіди розумів поведінку конунга: Володимир, одержавши обіцянку, що його бажання шануватимуть, пірнув у сіру юрбу варягів, і тепер не знати, нащо наражує своє життя у не своїй справі. Раз у раз поглядав на поважне задумане обличчя володаря, але не міг відчитати з нього відповіді ні на одне питання. А Володимир перемірковував усі події та слова, які бачив та чув на своєму шляху у Візантію. Зразу дивним йому видалося, що християнський світ, в який ось він увійшов, зовсім не різниться від того давнього, що залишався там далеко, на київських горах. І тут і там розуміння, якого домагався від нього старець Олексій, було тільки у вибранців. Прибувши у Царгород, він потайки від усіх своїх гриднів пішов був у церкву святого Мами, до славного своєю мудрістю інока Антимія. Володимир відкрив йому, що він — князь, який бажає охреститися, хоч не відчув іще всієї глибини нової віри. Слова, які почув там, доповнили йому повчання Олексія. Уперше, відколи виринули в нього сумніви щодо майбутнього, почув себе чимось більшим, як звичайним господарем, який наказує слугам, почув себе заступником бога. Він тільки сліпе знаряддя провидіння.