— Конунг! Конунг! — закричали варяги.
— Слава, слава князеві! — закричали й собі русичі, та з таким нестримним розмахом кинулися на судна, що ні один із дромонів не оборонився.
Одним махом меча розчерепив князь голову найближчого ворога, за цим повалив другого, третього, вкінці, побачивши здалека на помості наварха у золотистій зброї та червоному плащі, з окликом радості кинувся на поміст, який лучив чердак з помостом. У панічному переполосі тікали перед ним останні оборонці чердака, а він гонив їх, не дивлячись, чи хто йде за ним, чи ні. Але вірний Роман не відступав від князя ні на крок Він підняв його шолом і щитом та мечем ослонював боки від направлених на геройську стать ратищ і стріл. Його самого у двох місцях влучили злегка стріли ворога, та він не звертав на це уваги і коли побачив, як наварх звелів з помосту кинути на напасників горшки з грецьким вогнем, ухопив Володимира і відтягнув його назад.
— Що ти., поганче? Пусти, бо вб’ю! — рвався князь до ворога.
— Хвилинку, милостивий князю! — відповів молодець. — Ось вони там кидають вогонь…
І швидким рухом накрив голову Володимира. Тим часом дружинники випередили князя і заповнили собою поміст. Голосні крики радості почулися з уст невольників, яких приковували до лавок, найняті свобідні гребці зривалися та тікали і собі на поміст, але на них кинулися варяги, і вмить почалася різня.
Тимчасом Анастас, який нарівні з варягами йшов уперед, побачив те, чого не виділи очі переможців. Кілька дромонів, які досі не брали участі у бою, стали на веслах під’їздити щораз ближче, а рівночасно за ними, між низькими гребенями хвиль, появилося двадцять зміїв, які був вислав Володимир під Сест ще звечора. Досвідний грек зміркував швидко, що поки варяги допливуть, допоміжні запасні дромони зможуть наробити чимало бешкету, а навіть полонити, зранити чи попарити князя. Тому скочив між гребців, і, зайнявши місце впорядника, словами звичайної команди кидав накази, як гребти веслами. Всі приковані раби машинально послухались, тим радше, що бачили команду в руках противників. Анастас мечем вибивав такт на мідяній блясі впорядника і на велике зачудування всіх — дромон, де лунали крики, стогони, падали трупи, плив на веслах поза лінію варязьких зміїв, наче тікав від тих, що бажали його врятувати.
Наварх побачив те диво й опустив руки. Він стояв хвилину між своїми, наче викована з бронзи статуя, а там і кинув меч до стіп Володимира та прикляк на скривавленій палубі, здіймаючи з голови золотистий шолом.
— Піддаюся, достойний, твоїй ласці! — сказав голосно, а хором повторили за ним ці слова всі оборонці. Із глухим стуком падали на палубу мечі, щити, напівпорожні сагайдаки, ратища, луки. Здавалося зразу, що розлючені варяги не пощадять бранців, та один кивок князя спинив їх. їх пов’язали, повели під поміст судна, а біля люків поставили варту.
Тимчасом на інших дромонах кипіла ще боротьба. Деякі піддавалися швидко, зате інші боронилися завзято до останньої стріли, до останьої краплі крові. Уперше малоазійські та грецькі пірати, сарацени та ізаврійці зустрілися з варягами, і виявилося, що ні їх вправа у морському ділі, ні воєнні машини не дорівнюють варязькій хоробрості. Погляд страшних сіро-синіх варварських очей, небуденні біляві постаті героїв півночі вже самою своєю появою тривожили середземноморців. Не один із греків пам’ятав тавроскитів і варягів із давніших літ, та тоді за ними стояли могутні стіни Царгорода, величезний флот дромонів, сотні дул із грецьким вогнем, а головно святий омофор імператора. Тут усе було навпаки. Вони поборювали саме тих імператорів, і то не на те, щоб знівечити безсмертний символ божої влади на землі, а щоб вінок.її вкрасти від правих власників, а накласти на нечестиву голову Фоки…
Гордо дивився Володимир із помосту дромона на перемогу, та раптом занепокоївся. Шість запасних суден Фоки уже доплили до бойової лінії, ось уже загорівся один із забраних кораблів, і видко було, як варяги скачуть з високого судна у свою низеньку чайку.
Та в цю мить десь з-поза суден напасників виринули нові змії, а оклик із тисячі уст вітав допомогу.
Круто повернули останні дромони ворога. Перед ними була бойова лінія, з-поза неї загрожували їм судна імператорів, які не брали ще зовсім участі у битві,— за ними двадцять зміїв. Загибель була неминуча. Останні дромони повстанців,' користуючись, вітром і течією, чим дужче помчали назад за закрут берега біля Абіду. Швидко сховалися судна за скелями, а вслід за ними двадцять варязьких зміїв під проводом Ляйфра попливло навздогін. Ляйфр мав наказ вистежити стан головної сили Фоки та відрізати його, коли можливо, від моря.
Битва закінчилася.
З розгорнутими прапорами уставилися рядом дромони Володимира, а Сікопулос, заступник Скіллоса, вичепурений у всі зверхні відзнаки свого становища, вступив на поміст здобутого Володимиром дромона. За ним у барвисті туніки зодягнені слуги несли повні мішки, зброю та завинений у чорне сукно чималий звиток.
— Світліший князю, — промовив Сікопулос так, що чули його всі,— очевидна благодать господа зійшла на голови боголюбивих імператорів Василія і Костянтина. Вона то просвітила їх і казала їм вибрати полководцем саме тебе! Твоя хоробрість світитиме по всі дні прикладом для нащадків. Ти багатий, ти могутній, тож не дарують тобі милостиві ні земель, ні золота, тільки зодягають тебе ризою патриція, яка рівняє тебе з найпершими в імперії.
Сікопулос витягнув з-за пазухи запечатаний звиток пергаменту з великою печаткою імператорів, поцілував її, зламав печатку і, розгорнувши, прочитав, що боголюбиві імператори дозволяють великому князеві на тріумфальний в’їзд у Царгород і просять його за десять днів на урочистий банкет у хризотриклінії.
— Велика дяка боголюбивим імператорам за їх щедрість. Хай бог стократно відплатить їм за все, що вони дарують нам!
Сказавши це, великий князь сів у човен і пересів на дромон, на якому прибув в Пропонтиду. З ним їхали Сікопулос, Анастас і молодий варязький сотник Оляф Бріксон. Кораблі завернули на місці і поплили назад до піскових лав при усті річки Практія.
Князь наказав після обіду підняти весла, і швидко глибокий спокій огорнув увесь флот. Володимир ліг спати у кормовій каюті, а молодий Оляф вклався поперек входу на долівці, щоб власним тілом берегти його спокій.
Було пізно, як Роман вискочив на чердак і швидким кроком ішов на корму.
— Де князь? — спитав схвильовано Оляф.
— Що таке сталося, достойний воєводо? — спитав Анастас, підступаючи.
— Бранці вирізані!
Руки Романа тремтіли.
Та Оляф потягнувся ліниво і засміявся сухо, зневажливо.
— Велике свято! Який дурень стане годувати ворогів!
— Чого ж ти бажаєш, хлопче, від князя? — спитав Анастас.
— Кари, Анастасе, лютої кари за злочин. Князь наказав бранців нагодувати і напоїти, а вони… Ах, щоб їм стільки літ довелося конати, скільки я чув смертних криків. Брр!
— Як-то, капітани не послухали князя? Не нагодували бранців? А, як так…
Тут Анастас пустився сам іти до одвірка, та в цей мент високе чоло ота веселе лице великого князя виглянуло крізь двері.
Він швидко розглянувся.
— А, Олешич? Що там? Бранців відвів, нагодував?
— Так, милостивий князю! Наказ я сповнив, бранців віддав і при мені дали їм хліба, риби і по чарці вина, та раптом кинулася на них озброєна залога дромонів та вірменські піхотинці, які були в таборі, і… душа здригається від спогаду! Вимордували їх за два отченаші. Опісля вкинули трупи у річку, яка винесла їх уморе.
Володимир слухав, якби вражений громом. Його очі потемніли і над чолом нависли зморшки.
— За десять днів мав ти, милостивий володарю, відбувати тріумф. І ось Сікопулос вислав бранців наперед, — почувся тихий голос Анастаса.