Мов гадюкою вжалений, кинувся Володимир усім тілом.
— Ах!
Він рукою вхопився за горло, наче душила його злоба. Море шуміло, білі гребні піни відколювалися по обох боках острого корабельного носа, а вітер свистів у линвах та лопотів вітрилом. Довгу хвилину мовчав Володимир, а там і спитав спокійно, тихим голосом зовсім зрівноваженої людини:
— Що ж ти сказав на це, Олешич?
— Я… Я скаженів із розпуки та ганьби, але тоді показали мені писаний наказ Сікопулоса, який поступив за розпорядженням імператорів — вимордувати всіх бранців без суду для прикладу!
Глибоко відсапнув Володимир.
— Значить, наказ імператорів? — спитав.
— Так, милостивий князю, і ти один можеш їх покарати за звірство. Гей, воювали ми з вятичами, печенігами, ляхами, товкли собою по всіх усюдах, бачили не одну погань, не один злочин, але такого, їй-богу, ще ні. Мордувати бідних моряків, які, певно, шукали при флоті Фоки хліба.
— Покинь це, Олешич! Тут нема кого карати, а до імператорів нам зависоко і задалеко. Не наше діло. Залишіть мене самого.
Анастас з Оляфом ступали наостанку.
— Залитися, Романе, тут. Я пришлю тобі ще декого до товариства. Недобре, щоб князь залишався без сторожі,— прошепотів грек Олешичеві.
ХРЕСТОВИЙ ЗНАК
Злочин відносно безборонних бранців сильно зажурив Володимира. Не одну криваву картину бачили очі його пам’яті з воєнних років після смерті великого Святослава. Масове убивство траплялося не раз: убивали колись поляни рабів, жінок та дітей при похороні або тризні, убивали і тепер часами при жертвах Перунові на київських горах. Не одну сотню половлених печенігів та вятичів велів князь вішати за грабіж або зраду, але все це була кара за злочини. Все ж за десять років не видав князь на всіх землях просторого східного низу стільки засудів, скільки їх тепер виконано під його боком на основі паперу, підписаного імператорами. Бистрим поглядом державного мужа збагнув великий князь Києва відразу, що вина за ворохобні впаде на самих імператорів та їх державний лад, і саме тому різня бранців видавалася йому різнею невинних людей, яким скоріше треба було дати шматок хліба та грядку власної землі. Але найбільшим болем наповняло серце князя те, що такий засуд ішов всупереч із Христовою вірою. Довго томився великий князь, ходячи по каюті, та слухав свисту західного вихру в корабельних линвах. З моря надбігали гребенясті вали і з плюскотом розбивалися об кіль дромона та далеко вдиралися у пісок пристані, мішаючи свої солоні води з солодкою отрутою Практія.
Потер чоло рукою і, взявши плащ, насунув на голову каптур, а там і вийшов з каюти. Князь перейшов на берег, не зустрівши нікого. Гамір раті, яка бенкетувала в таборі, змусив його завернути з прямої дороги, і він пішов узбережжям, де стояли човни варягів. На віддалі яких двадцяти кроків, наче тінь, ступав за ним Роман. Раптом князь зупинився. Находився саме біля шатра; яке велів розбити для себе ще попередньої днини. І князь почув виразно людський голос, який у розмові вимовив його ймення. Мимохіть став наслухувати; пізнав по хвилині, що це голоси Анастаса і Сікопулоса.
— Надумайся добре, достойний! — говорив заступник Скіллоса. — Мантія патриція, повернення усіх урядів і майна, корсунське намісництво. Мало тобі, так домагайся більше. А за це вистачить влити у вино чи страву кілька краплин із цієї пляшечки. Це варвар, поганин, ворог і до того небезпечний ворог!
— На таку приману ти мене не зловиш. Є дві причини, через які не можу тобі приобіцяти нічого. Перша це те, що я справді не бажаю від життя нічого, крім спокою. А такий мир найду тепер тільки під широкими крилами володаря Русі.
— А друга?..
— Що я люблю його, достойний домеснику, і поважаю. Це лев та орел в одній особі.
— Отже, ні!
— Ні!
— Так бувай здоров! Не бійся, найдеться ще такий, що візьме нагороду. А тям свою присягу, під якою ми почали розмову.
Князь віддалився скоро від пристані і знову почув гамір вояків, що бенкетували, а там і голосний оклик «слава», який підняла рать при його появі. Він з ласкавим усміхом увійшов між варягів, випив чарку вина, вийняв ніж, відрізав собі від цілого печеного вола шматок м’яса і спокійно почав їсти, гуторячи з ватажками човнів. Романові казав приготовити для себе плящину вина і самому її берегти, а коли той здивувався, додав шепотом:
— Не забудь, що після бенкету приходить часто меч або отрута. Меч у наших руках, але отрута ні.
Поблід Роман, затривожився і пильно беріг вино, яке мав пити князь.
Тимчасом від моря чути було звук рога, добре знаний кожному варягові чи полянинові, а вслід за тим заблимали у чорній ночі червонаві вогники.
— Ляйфр вернувся, Ляйфр!
— Ба, везе і дромони, — викрикували підпилі вже варяги.
— Га-я! Слава переможцеві! — гукали і хвилею пливли до пристані вітати переможця.
Ляйфр не втратив жодного гридня, жодного човна, а привіз з собою кільканадцять суден з устя річки Родія, над якою був табір Варди Фоки. На хвилину опустів майдан табору, де стояли столи з вечерею, і тільки великий князь залишився на своєму місці у товаристві прибічників.
Саме тоді, коли від пристані приходили варяги, з пітьми виринув Сікопулос у парадному одязі, оточений службою, а за ним ступав Анастас.
— Спізнюєшся, достойний, — засміявся приязно великий князь. — Певно, знову бігав ти на свій дромон за наказами боголюбивих імператорів. Але я, — тут підніс сильно голос, — я заказую убивати бранців і кожний, хто це вчинить, умре!
Наче вертепна кукла грецьких скоморохів, зігнувся доместик царя аж до землі.
— Бачу, князю, що ти прогнівався на твого раба за те, що він виконав волю порфірородних володарів. Я гадав, що не слід мені непокоїти тебе справою, яку ти, певно, порішив з імператорами у золотокованій палаті ще до твого виїзду.
Облесний та заразом злобний усміх викривив уста до местика у відразливу маску хитруна.
У цій хвилині ввійшов Ляйфр, і Володимир, відвернувшись зневажливо від Сікопулоса, підняв чарку догори:
— Ось справжній цереможець! Сюди до мене, любий герою, і заки одержиш дари від тих, що цінять твою перемогу, прийми цю чарку з рук того, хто цінить твою хоробрість.
Випив ущерть, а там і подав налиту чарку Ляйфрові. Той узяв її, випив і відповів:
— За твоїм прикладом, конунгу, наче за ясним Бальдуром, ішли ми у святий бій, на твоїх очах згинули герої, яким Валькира подала щасливий жереб смерті. Слава їм за це! Слава князеві!
— Слава! слава! — кричали варяги, захоплені словами князя, який відступав перемогу Ляйфрові, хоч сам її виборов.
Усі розсілися за столом і вже не звертали уваги на золото, яке передав Ляйфрові Сікопулос, та на похвальне слово, яке при цьому виголосив. Ляйфр також кивнув тільки головою, згорнув золото у мішок, а. там поквапно зайняв місце праворуч Володимира. Під час загальної розмови, коли шум запанував над столом, Володимир нахилився до свого сусіда і сказав до нього тихцем:
— Затям собі того грека, що давав тобі дарунок від імператора. Цей чоловік бажає отруїти мене і має для цього при собі маленьку пляшечку з отрутою. На всіх богів Вальгалі та Ніфльгайму, не гляди на нього, Ляйфре, бо погляд твій зрадить тебе і мене. Схопиш його сьогодні і перетрусиш його одяг. Якщо не найдеться пляшчина, так скажеш, що при його розмові з Анастасом був ще хтось третій, і цей третій переказує йому, що деколи на варварській півночі поруч ведмедів та кабанів виводяться полози і лисиці. Його самого пустиш на волю і будь певний, що він ні словечка не згадає нікому про свою халепу. Зрозумів?
Спокійно встав великий князь із-за столу, кивнув на Романа й Анастаса, і по хвилині всі три ступали темною доріжкою до ряду кораблів при березі.
— Анастасе! Чи ти готов їхати зі мною?
— Я те саме бажав тобі порадити, милостивий! Не жди на військо, а їдь!
— Чому ж то? При війську завжди безпечніше!
— У нас ні! — усміхнувся Анастас. — У війську забагато мечів, ножів та на все готових горлорізів.
— Меч та ніж не лякають мене, тільки те, чого ти не сказав, хоч і мав на думці.