— Возьми, князю, гребців із дромонів. Між ними багато полян та болгар, а болгари радо послужать тобі.
— Не гребли б сліпі веслами, якби не месть видющих. Не поневолило б їх плем’я Святослава. А так…
— А так освободить їх рука Святославича! — закінчив Анастас.
Третього ранку після кривавого розгрому Варди Фоки низький та довгий човен опливав царгородський Фарос при в’їзді у Золотий Ріг. Якби не те, що на переді судна не було зміїної голови, кожний пізнав би вмить, що це варязький човен.
Плавці залишили за собою Буколеон, Порфіреон, Софію, Гіподром, Фарос, і човен в’їхав у Золотий Ріг. Тут було гамірніше, бо з передміських садів і хуторів їхали у вічний город цілі валки возів, візків, теліг, в’ючних тварин, та цілі полки навантажених. мішками людей, Вони везли і несли м’ясо, хліб, городину, рибу та всіляку поживу, якої потребує щодня велике місто. У двох місцях Золотого Рога два великі пороми перевозили приїжджих на той бік, а дві брами стояли настіж. На узбережжі вартові в кольчугах, круглих римських шоломах, з великими щитами, та не надто довгими списами берегли ворота. Та ні залога, ні перекупні, ні приворітники не звертали уваги на судно Володимира. Всі гадали, що хтось з руських гречників їздив на ніч ловити рибу у Боспор і тепер вертається. Без перешкоди допливли до Влахерну, якого копули й тераси в освітленні ранку видавалися казковими замками арабських оповідачів. Вкінці очам плавців показалися потрійні стіни «кесаря Теодосія», а за ними передмістя святого Мами, де була церква ієромонаха Анфімія.
День і ніч хильцем-нишком крутилися у пристані простоволосі, у мужицькі нагортки одіті греки з хитрим поглядом чорних очей і швидкими рухами. У кожного за пазухою був свисток, звук якого доходив до городських воріт. Були це військові урядовці, які стежили за кожним підозрілим рухом між гістьми та остерігали залогу столиці.
— Закрий, лице, князю! — сказав Анастас, показуючи на них.
— Навіщо? — здивувався князь.
— Ті люди на березі — це агенти префекта.
Анастас видобув із-за туніки дві вузенькі наліпки,
помазані риб’ячим клеєм. Звогчив їх, підтягнув у двох місцях шкіру лиця і приклеїв наліпками так, що все лице змінило вигляд. З кругловидого стало подовгасте, малі повні уста розтягнулися від уха до уха та стали тонкі, наче у старого скнари. Опісля зачесав волосся на скроні, щоб закрити наліпки, і глибоко насунув на очі повстяний капелюх.
— Аж, у такій подобі я зможу бути там, де схочу?
— Так! Будеш і побачиш усе, та напхай ще собі щелепи ганчіркою, підв’яжи голову і насунь на чоло ось це.
Тут подав йому плетену з вовни шапку, грибуватий верх якої нависав на лице, ніби окап шолома.
— А ти, Романе, кинь шолом і спис, розв’яжи волосся, меч заховай під плащем звичайного гребця та бери в руки весло.
За хвилину всі, наче гурт скромних купців, попрямували у церкву святого Мами. Люди префекта гляділи на них хвилину, але не помітили на них нічого незвичайного. Коли ті «роси» йшли до церкви, то це доказ, що були Христової віри, отже, не були небезпечні.
АННА
Володимир увійшов у Царгород як купець-гречник із помічниками та посередником-греком і одержав на це при брамі значок. Від часу Святославових воєн годі було крадькома перелізти через потрійні заборола Теодозія, бо всі щерби у стінах направлено, а біля всіх воріт і хвірток на вежах стояли варти. Ціла юрба провідників накинулася на прибулих, як тільки вони перейшли третю лінію укріплень. Одні допитувалися, що купець має на продаж, другі, що бажає купити, інші викрикували ціну шкір, меду, воску, риби, челяді, поволок, вина, зброї та сукна.
Зразу повернули всі три мужі ліворуч, де у напівкруглому виступі здіймалася церква Влахеронської богородиці, за нею палата, а при самих укріпленнях та над Золотим Рогом чудові сади. У півтіні церкви серед хмар кадила Анастас залишив обох товаришів, а сам вийшов на площу, де всілякі перекупні продавали пражений біб, горох, дрібну рибу, коржі з медом та овочі. Ще вночі наспіла сюди вістка про розгром Варди Фоки між Сестом та Абідом, і захоплені оклики зустрічали герольдів городського префекта, які звіщали народові, що за наказом боголюбивих імператорів дружина князя тавроскитів розбила ворохобників.
Коли тільки втихли окличники, почались розмови. Перший голос мали прихильники македонського дому, які прославляли премудрість «панів світу», царів Сходу і Заходу, що зуміли недавнього ворога повернути у вірного союзника. Саме підійшов Анастас до нестарого ще продавця сиру.
— А чи ти не гадаєш, поважаний, що перемога ця дісталася імператорам надто дорогою ціною? — спитав Анастас продавця і набрав вигляду дармоїда, який вештається ранком на базарі, щоб дещо «розправити язик».
— Як-то? — зневажливо спитав крамар.
— Так ти, певно, чув, що Володимир бажає руки порфірородної царівни Анни…
— Ах, тріс би клятий поганин! Налякала мене страшно ця швидка перемога, — говорив. — Ми всі гадали, що Володимир поволоводиться з ворохобниками хоч два-три місяці, а за цей час можна буде віддати царівну за когось іншого. А тут маєш!
— Врубай мені козячого сиру так на півдрахми! — прохав Анастас.
Крамар усміхався весело.
— Так, так! — говорив, краючи сир. — Ми тут у Царгороді добре чуємо, як росте трава та як витоплюється з комара сало. Ось тобі і сир на два пінязі.
Анастас узяв сир, вийняв дві тоненькі срібні монети, а там, наче нагадуючи собі щось, спитав:
— А чи нема страху, щоб цей варвар не взяв Анни силою?
— Не бійся, друже! Царівна тут, у Влахерні. Навіть і так не найшли б її варяги. Вони гляділи б її у Магнаврі, Буколеоні, та ніколи тут, під боком варягоруської пристані. Ніхто не пройде Теодозія, ніхто не перелізе через високі заборола укріплень палати.
— Так спасибі за вісточку та за потіху! Треба йти у церкву подякувати за ласку Всевишнього до нас грішних.
Анастас відійшов лінивим кроком дармоїда, та коли крамар з сиром залишився далеко, підтягнув на собі туніку і побіг у церкву.
— Де ти подівся? — спитав князь.
— Дякуй богу, милостивий, твоя мрія готова здійснитися швидко. Ходи.
Саме скінчилась відправа. Анастас вийшов на східці, які вели на хори, а Володимир і Роман ішли за ним. З подивом придивлявся великий князь до різьби, яка зображала виноградне листя, спілі грона, голови та крила ангелів — усе те пов’язане у мистецькі викрутаси, нібито безладні, а такі гармонійні, наче пісня, співана на вісім голосів. На хорах не було нікого. Запах копоті та воску був сильніший, ніж унизу, а скрізь на скісних пультах лежали фоліянти з напівами.
Пильно розглянувся Анастас довкола, а там і приступив до одного з чималих свічників, що були вмуровані у стіни за стовпи.
— Дивіться пильно на східці, чи не підходить хто чужий! — сказав шепотом і з усієї сили натиснув знизу одне з рамен свічника.
І вмить безшумно відчинилася бічниця грубого стовпа, на якому спочивало синьо-золоте склепіння церкви.
— Живо за мною! — квапив.
І, наче привиди, щезли всі три у стовпі. Тихо замкнулася за ними стіна, й огорнула їх пітьма.
— Обережно! Тут східці! — сказав Анастас і поліз уперед.
— Чому тремтить твій голос? — спитав князь.
— Це спомини, князю, гіркі та солодкі, гарні і погані. А є між ними такі осоружні і чорні, мов та ніч…
Мовчки лізли вниз, наче в пекло. У закопі ставало щораз душніше та темніше, доки Анастас не ступив на рівну землю.
— Чи не подушимося? — запитав Роман.
— Зараз стане холодно, а навіть вогко. Тут направо гроби, а ліворуч відплив води.
І справді, почувся десь у темряві тихий шум води, яка текла.
Довго ступали так у пітьмі, вкінці грек викресав вогонь.
— Слава всевишньому! — сказав радісно. — Велике твоє щастя, деспота, і я, грішний, не гадав, що все піде так гарно та гладко.
— Ми, здається, в якійсь кімнаті,— здогадувався Роман, обмацуючи вогкі стіни, які у цьому місці розступались.