— Так! Бачу, що від останнього разу, як я тут був, тобто дванадцяти літ, не проходила туди жива людина.
Викресав вогню удруге і запалив грудочку губки. При її слабенькому світлі вказав у заглибині стіни на якісь тріски.
— Ось бачите, це смолоскипи, які приніс я востаннє. Вони вогкі, але біля них лежить ще золота коробочка з губкою та кресалом.
— Бачу тут якісь сходи! — замітив князь, якого' вся мандрівка стала вже сама собою займати.
— Цими сходами підемо, — сказав грек, — але ще не швидко. Поки що мусимо ще одне полагодити, а для цього треба нам світла.
— Ба! Де ж його взяти? Смолоскипи, кажеш, вогкі! — відповів Роман. — Хіба пожди! У мене є дерев’яна дощина у піхвах меча.
Видобув ніж, протяв шкіру і здер її враз із срібним окуттям. Показалися дві тонкі дощини. Опісля вирвав з шапки вовняну підшивку, постругав дерево ножиком і швидко у виступі стіни розложив маленьку ватру. При димному світлі побачили мандрівники, що находяться у невеликій кімнаті. Перед ними був у стіні чотирикутний отвір, у якому виднілися нові східці.
— За мною сюди! — показав Анастас ліворуч.
— Там теж нічого нема!
— Ба, побачиш!
І справді, коли підійшли, помітив Володимир, що це не одноціла стіна, а дві, які заходять одна за одну і залишають вузенький прохід десь униз.
— Бачите, це перехід. Він веде глибоко, глибоко вниз, аж до рівня Золотого Рога. Морська вода доходить аж сюди, а над нею ще на яких два лікті склепіння. Під ним можна було виплисти на затоку, та тепер її нема. Та можна перейти вбрід, бо води всього на лікоть або півтора. Досі все йде гаразд. Може бути, що при повороті не можна буде перейти через церкву, а тоді тобі, князю, придасться цей перехід.
По хвилині опинилися всі наверху у комірчині, де панувала сутінь. Комірчина ця була, видко, складовою частиною стіни самої палати або огорожі саду. Каміння, з якого збудована була стіна, не приставало щільно, тому через шпарки падало туди світло дня. Анастас надавив щось у стіні, гейби свічник у церкві. І ось стіна розступилася, заскрипіли заржавілі завіси, а Анастас покрутив головою.
— Таки справді не було тут нікого ще з того часу. Тоді Теофано наказала намастити двері,— сказав.
Повними грудьми вдихали Володимир і його товариші чисте повітря після духоти підземелля. Вони були у густо оброслій виноградом альтані, посередині якої стояв стіл із полірованого граніту. Довкола були зручні широкі камінні лежанки. І стіл, і лежанки покривав грубий шар торішнього листя, пороху, просохлого болота, навіяного піску.
— А тепер ти, Романе, залишися тут, — сказав грек, — і якщо хто надійте і побачить тебе, то ти не гайся — чуєш? — і вбий його! Убий його без огляду на те чи це жінка, чи муж, старий чи молодий, цар чи помивач.
— Убити? Як-то? — почервонів Роман.
— Уб’єш, кажу! — зашипів грек. — Кров ця впаде на мене і на князя, коли ти не хочеш брати її на свою совість. Це ж не Дніпро, не Київ, це Візантія і Золотий Ріг, а ми граємо високу гру, гру за життя.
— Анастасе! — втрутився князь. — Я не хочу, щоб за мною у Влахерні падали трупи. У тебе є ріг, Романе. Задуй у нього, коли тебе відкриють. Не забувай, Анастасе, що ми обидва не греки, ані не варяги!
— Як-то, то ми й боронитися не будемо? — хвилювався грек.
Князь засміявся.
— Друге діло оборона.
— Заждемо, аж царівна вийде у сад. Чудова пора для проходу.
Та мандрівка була така дивна, що ніяка вістка не здивувала б тепер князя.
Імператорський сад на Влахерні займав собою півколо, що виступало вперед у місці, де стіна Теодосія підходила до Золотого Рога. Третя лінія укріплень служила вже за огорожу для самого саду, а вершки веж виглядали, наче високі альтани з кам’яними балясами. Вершок горбка вирівнювали цісарські будинки в одностайну площу, посередині якої містився доволі великий збірник води. Серед нього на штучній скелі виднівся якийсь поганський божок, що виливав воду з амфори. Водяні лілії, клещінець і коситні росли довкола, а далі від збірника води насадили садівники колом пальми, рожі, жасмин, під якими стояли лавочки для відпочинку. Наче промені, від цього осередку розбігалося дванадцять довгих трикутних грядок, засаджених різнобарвними цвітами. Довкола збірника бігла широка стежка, посилана пісочком. Грядки перепліталися та губилися між групами чинар, лаврів, кипарисів, тінистими альтанами або штучними печерами з вапняка та строкатого зліпняка. Статуетки Ероса, німф та сатирів раз у раз виринали з-поміж зеленого гілля, ніби боялися золотистої бані і високого хребта влахернської церкви. Тому, що імператори здебільшого жили у Магнаврі, Порфіреоні або Буколеоні, божкарі-фанатики патріаршого двора забули про віддалений Влахерн, який любила колись Теофано, а тепер Анна.
Хто перейшов добре стережені ворота, які вели з церковної огради у палату, той опинявся наче в старовинному Елізіумі, де збереглися ще останки казкового світу класичної краси.
І ось за плечима чорноризця, наче за полум’яними безоднями Флягетону та за тихою течією Лети, розвернувся зразок цього забутого раю. У Володимира підіймалися груди, ніби при їзді верхи безмежними степами Подніпров’я. Якесь чудове повітря повіяло цілющим струменем. Ось тут находив він вимріяну волю людини, втілену у творах мистецтва за плечима чорноризої облуди.
Роман і Анастас відступили, бо гадали, що Володимир бажає залишитись сам один з своїми гадками. І вони не помилялися. Вони заховалися за густі кущі жасмину, які закривали собою таємний вхід у сад Влахерну, і стежили пильно, чи доріжками від церкви або палати не йдуть люди. У саду не було ні живої душі. І не зчувся володар сходу Європи, як дух його полетів у незнану країну вимріяного щастя.
Стояв, сидів і роздумував довго, поки його думки не розвіяла жива постать.
Перед ним, вийшовши з-поза групи старовинних різьб, стояла дівчина. Синя, золотом ткана туніка обіймала чудові форми молодого, наче з рожевого мармуру витесаного тіла. Із-під чорних, гладко у вузол зав’язаних кіс та темних, мов крила крука, брів, гляділи очі. Легесенький серпанок обгортав голову та шию дівчини. Один кінець спливав зліва вздовж тіла, другий підтримувала піднесена права рука, оголена вище ліктя. У відкритих устах блищали двома рядами перлів непорочно білі зуби. З усієї постаті бив маєстат свідомої себе краси, не холодної, не недоступної, а палкої, земної, хоча високої та світлої, як чар Афродити.
І ось Афродита підняла руку з серпанком ще вище і звучним голосом спитала:
— Хто ти?
Вмить отямився Володимир, і його очі заблищали. Зсунув з плечей нагортку гридня, підступив до чудової постаті і задивився на неї.
— Хто ти і відкіля тут узявся? — спитала дівчина удруге.
Вона не зрушила з місця, на якому стояла, в її голосі відчувся гнів.
— Ти, Анна, сестра імператорів? — спитав спокійним, рівним, певним відповіді тоном володаря. Його голос був низький, глибокий, та звучала в ньому нота незвичайної поваги та тепла, яка звучить у розмові з любою дружиною або дитиною.
— Увесь Царгород знає мене. А ти?
— Я Володимир — великий князь росів…
— Ах!
Личко дівчини злегка зблідло.
— Чи знаєш ти, що жде того, хто сюди закрався? — тут її голос затремтів.
— У майбутньому жде мене твоя ласка, царівно! За неї я мечем боровся з супостатами твоїх братів, по неї і прийшов!
Похилив голову у поклоні.
— Хто зайде сюди без дозволу, над тим повис засуд смерті.
— Невже ж ти наказала б убити твого судженого?
— Ох, судженого! — відповіла глумливо.
— Так, судженого, Анно. Аж до цієї хвилини не знав я цього, та тепер знаю вже. За цим я сюди й прийшов, Щоб дізнатися, чи знайду тільки сестру порфірородних Для моєї держави, чи, може, когось для мене самого. Тебе бачу ось перед собою, наче весняну квітку після лютої зими, за якою тужить людина у довгі холодні вечори та ночі. Тепер знаю, що тебе виглядала туга моїх диких молодечих літ…
Поступив два кроки, ніби хотів її доторкнутись.
— Стій, божевільний! Не торкайся до мене. Я ще не твоя. Невже ти гадаєш, що християнські володарі віддали б сестру за поганина?