— Бог свідком мені, що більше в мене розуміння Христової правди, ніж у не одного з висохлих черців та намазаних дияконів патріарха.
— Ох, це може бути, — зневажливо кинула дівчина, — та немає на тобі знам’я хреста, яке бачили б очі.
— Очі? Хрест про око на мені є, а навіть записаний я у книгах святого Мами…
— Справді? — скрикнула Анна й мимохіть поступила крок наперед. — То ти, володарю росів, охрестився? Ти гадаєш, охрестити всі землі тавроскитів і привести їх по послуху боголюбивим? О, вчини це, вчини! Ромейська імперія прожене тоді агарян у піски східної пустині та покорить західних варвар, як за царя Юстиніана…
— Згадай, Анно, про ці мільйони нових християн на сході та півночі, а тоді щойно думай про нові завоювання.
Схилила голівку.
— Вибач! — сказала. — Ти правду сказав, що в тебе більше розуміння Христової віри, ніж у нас.
Вона ніколи досі не мала нагоди зустрічати людей цього типу. Хоч не мала великої освіти та досвіду, вона збагнула, що умом не доросла до нього та що його розмах та сила поривають її за собою. Ні, такої сили не було в нікого з мужів македонського дому, у нікого з придворних вельмож, ні з приїжджих князів. З якоюсь дивною самозарозумілістю він сягав по неї і то не рукою, словом, підхлібством, усміхом, чуйною поведінкою, а всією появою. Ні, при боці такої людини вона не затужить за Золотим Рогом. А все ж дратувала її його мужеська самовпевненість.
— Великий князю, яку вагу мають наші слова? Моя доля в руках імператорів.
— Я не хотів тебе образити, Анно, звертаючись до них, коли йдеться про тебе. Ось чому не з’явився я у хрізотрикліній, ні у Магнавру, а у Влахерн, бо ж мені йшло тільки про тебе, Анно. Будь ти тільки звичайна собі жінка, яких є тисячі по світу, то я, певно, вдоволився б якою-небудь грекинею з руки імператорів, якщо за нею йшов би княжий вінок, скіпетр та влада. Але спершу я хотів побачити тебе, тільки тебе і забути про все інше.
— Ох, ті жінки, яких у тебе так багато! — спалахнула царівна зовсім по-жіночому.
Володимир засміявся:
— Хто кланявся ідолам і прозрів, цей покине їх для хреста! Хто тебе пізнав, Анно, для того нема інших жінок у світі.
З-поза кущів показався Анастас і зігнувся у земному поклоні перед царівною.
— Служба йде з палати за тобою, милостива княжно! — сказав.
— Ох, як я забарилася! Відійди, Володимире, щоб тебе ще не знайшли.
І рожі зацвіли на личку царівни.
ЛЕВИ Й ГАДЮКИ
Від пристані до касарні катафрактів недалеко гіподрому тісними вуличками портової дільниці ступав величавий похід. Попереду йшли дві сотні варягів у кінчастих шоломах, з довгими мечами та круглими й овальними щитами. Шкіряні каптани, кожухи та півпанцирі різної форми та походження мали, чимало дір, сліди недавнього бою. Ніякі шовкові, ні вовняні нагортки не закривали зброї, як це було звичаєм того часу. Тільки два ватажки мали поверх кольчуги скромно шиті червоні сорочки з золотистим галуном. Крім мечів, були ще в кожного спис або топір, а в декого молот на короткій ручці. Не видко було сагайдаків та луків, зброї, яку носили отроки, джури, а не гридні. За обома сотнями несли у відкритій лектиці Глікона, секретаря Сікопулоса. По обох боках лектики несли прислужники скриньки з паперами, кілька інших — мішки з грішми, а кількадесят дібраних молодців на довгих жердках прапори суден, знищених у Гелеспонті. Виткані за них змії подув вітру видував у всякі казкові потвори. Тим краще виглядали при них усміхнені білі лиця молодців, які їх несли. Золоті кучері виглядали свавільно з-під шоломів, правильні риси обличчя приковували до себе зір карооких дівчат та жінок, а сила струнких жилавих тіл розбуджувала зависть у миршавеньких візантійців.
За ними кількох пафнягонів несло на марах покриту багром жалоби домовину з великим срібним хрестом, нашитим на сукні. Хор та попи з монастиря св. Димитрія проводжали домовину церковним співом та пахощами кадила.
За домовиною ступав сам Ляйфр у святковому одязі гетеріарха, у золотистій зброї, шоломі, грецькій мантії та м’яких жовтих сап’янцях. Усе'це були дарунки імператорів, і тільки варязький меч та важкий топір були власні. Біля Ляйфра ніс високий плечистий тавроскит на жердці позолочений ідол Перуна, як княжого бога, а два кроки за ним ступав варяг із знаком кабана — прапором дружини Ляйфра. Вкінці четвірками йшла тисяча варягів, яка дістала доступ до міста і мала замешкати у старій казармі біля гіподрому. Останні п’ять тисяч залишилися на пристані.
З подивом товпилися греки: вперше побачили те нове військо зблизька — не як ворогів, а як союзників, і славили під небеса премудрість порфірородних, які зуміли приєднати для себе таких страшних мужів. Греки звикли були здавна до золота, срібла, бронзи, багру, до блискучих одягів, парчі, вишивок, сап’яну та гладженої або фарбованої сталі. Тим-то аж холод проймав їх серця на вид вовчих та ведмежих шкір, рогатих та крилатих шоломів, темних широких, ніби катівських, топорів та мечів. Не було тут ні легкості арабських їздців, ні строкатості сельджуцько-турецьких беків, не було прикрас, дзвіночків, музики, дивовижних тварин, ані казкових коней пустині, тільки поважний понурий похід варварів, закоханих у розливі крові, бурях, небезпеках, муках, яким чужа була м’якість і людяність.
На тих, що входили до міста, дощем спадали квіти та похвальні слова. Часом чути було навіть оклики на їх честь, але замовкали швидко. Домовина, пахощі ладану та опохоронний спів черців пригноблював всі голосніші вияви радості, і тільки юрба цікавих більшала. Та ось надбігли справа кінні гінці на чолі з префектом города. Голосним покликом стримали похід, і префект запитав двох варязьких ватажків, які йшли попереду, про начальника. Вони відправили його до Ляйфра, який надійшов, оточений полковниками.
— З перемогою вітаю вас, герої! Хоча вона не обійшлась без важкої болючої жертви, то таки новим світлом вкрила пурпуру імператорів та ваші геройські чола! Порфірородні імператори веліли тобі; світлий герою, ввійти у Магнавру, а домовину відвести в гіподром, де відбудеться завтра свято перемоги для народу та вас.
— Іс полла ети! — закричала юрба, і профект велів Ляйфрові та товаришам підвести чудові кападокійські верхові коні. За ними завернули зразу вправо молодці з прапорами, але префект відправив їх у казарму. Між стінами вулиць згубився спів похоронної пісні, а префект і Ляйфр поїхали далі.
У Магнаврі приймали переможців-полковників. Вони їхали верхи аж до Хальке, де прийняли їх сторожі у золотистій зброї та цісарські одягальники-вестіярії. Як перший дарунок імператорів, полковники дістали дорогоцінні барвисті парчеві назбройники, нашивані золотим позументом та самоцвітами. Аж ахнули варяги, побачивши себе в таких пишних одягах. Геройські постаті витязів виросли, змужніли та проясніли, наче щойно зійшли з престолу. Та коли нові одяги покрили плечі героїв, очі всіх звернулися на Володимира. Вправні придворники вмить відчули небуденну людину, володаря.
Тимчасом вступили у престольну залу. Вона була розмальована у золотистосині узори, а в золотих арабесках, пов’язаних у круги, еліпси та правильні прямокутники, скрізь ясніли першими митцями столиці зображені ікони Христа-царя, Панагії, святого Димитрія, Василія Великого, Костянтина та Івана Золотоустого. Вони мінялися з портретами імператорів та блискучими орнаментами з перламутру, лазуровика, бронзи. Дорогоцінні завіси, ткані або вишивані змії та орли відділювали частинно залу від апсиди, ніби вівтар від нави. В апсиді на високому престолі засів імператор Василій, а біля нього на давньому престолі Костянтина брат Василія Костянтин VIII.
Із-під білого імператорського чільця добувалося сиваве уже волосся, яке рамою обхоплювало виразні риси. З обличчя промовляла повага й маєстат; затиснені уста, широкі вилиці та вузькі нервові ніздрі вказували на жорстоку вдачу. Малі, колючі, глибоко посаджені очі дивились з-під насуплених широких брів. Простими фалдами спадала вздовж худорлявого та жилавого тіла казково дорога цісарська риза. 'Пурпур, золото та безліч діамантів, смарагдів, рубінів та топазів били надзвичайною ясністю. У руці держав імператор довгий скиптр Костянтина зі скісним хрестом та монограмою спасителя. Він сидів по правому боці, видко, у цій небувалій у державах цього часу спілці, він був перший із двох. Другий був брат Костянтин, який уже на перший погляд виглядав повною протилежністю Василія. Багряниця висіла на ньому, мов на вішалі, як дивно було, де серед безлічі простих грубих фалдів ділося тіло людини. Лице було в нього мале, висохле, як у виснаженого розпусника. Широка нижня губа звисла вниз, каправі очі ледве гляділи крізь шпарочки на сяйво прикрас та дорогоцінностей, від яких горіла вся зала. По боках престолів півколом стояли духовні та світські достойники, почавши від патріарха, великого гетеріарха, до протоспатаріїв, протовестарія, протостратора, орфанотрофа тощо. Доместики обох царів, логофети та сторожі у золотій зброї виповнювали всю залу згідно з окремим уставом Костянтина VII порфірородного, який так доцільно доповнив був церемоніал Юстиніана. Та найбільший подив у варягів розбуджували два велетенські золоті леви, що лежали по обох боках підвищення, де стояли престоли. Дальше поза ними стояли чудові платани, якби виростали із землі, а в їх гіллі аж роїлося від усяких строкатих і кольорових птахів. Серед диму кадильниць в апотеозі виглядали імператори на подвійному престолі зовсім як по-мистецьки виконані ідоли, що своїми самоцвітами та золотом закривають дійсні предмети.