— Остерегли? Хто остеріг? — поспитав Анастас поривисто.
— Остерегла мене людина, якій справа хреста на Сході лежить на серці не менше, як мені добро Руської землі. Та я не можу сам перед цією людиною показати, що лякає мене злоба імператорських посіпак. Ось що!
Підняв гордо голову, відкинув довге волосся, покучерявлене від волоків, якими зв’язував його під шоломом, а рука його владним рухом висунулася із-під плаща.
— Ось тут я заступаю не тільки свій рід та владу, але і всю Руську землю, на якій князь не ховається від людей поза плечі прибічників, але сам іде на всенародне віче чи на бенкет із останнім з-поміж гриднів, кметями, боярами, огнищанами. Тому не слід мені тікати, наче злодієві. Тому, що бачу нещирість імператорів та їх нехіть до себе, хочу вернутися на Русь, але зроблю це відверто, на очах всіх. Поклич мені сюди Романа і Оляфа.
За хвилину обидва молодці стали перед князем. Володимир видав наказ гридням кінчити банкет і йти спати. Отроки під проводом Путятича мали приладити чотири змії, завантажити їх поживою та напитком на дорогу. На даний знак Ляйфр устав від бенкету і, випивши останню чарку на прощання руських товаришів, покинув Буколеон у супроводі полковників та прибічних гриднів. Разом з ними у лектиках та на возах від’їхали грецькі господарі з дорогою посудою, службою, скоморохами та дівчатами. Довго ще лунав їх регіт та крик вулицями міста і замовкав у стороні Августеону.
Роман та Оляф мали спати в кімнаті Володимира, тому поклалися біля дверей на підстелених килимах. Володимир глянув на багате, пурпуром вкрите ложе під стіною, над яким нависав величавий намет із дорогої парчі. Біля ложа виднівсь на стіні мальований образ Костянтина Великого.
Не знати, що сказали Володимирові очі Костянтина, але князь зібрав з ложа два вовняні покривала, одне з них звинив у валок і лишив на ліжку, накривши килимом, ніби людину у сні, а друге постелив собі на долівці між обома молодцями. Там і ліг сам, накрившись плащем. Світло погасили, тільки у кутку горіла мала лампада перед іконою богоматері. Світло, пропущене крізь червоне скло, кидало криваві рефлекси на золоту ризу ікони і наповняло цілу спочивальню темною фантастичною сутінню.
Швидко почув Роман, що хоч робить велике зусилля, та опертися дрімоті не може. І снилося йому, що брови кесаря стягнулися німою погрозою, права рука стиснулась у кулак, лябарум змінилось у широкий спис, спис змінився в широкий обосічний топір і що з ним темна мала постать хильцем підходила до пурпурового ложа. А тимчасом за кесарем стали виходити дальші темні постаті, одна, дві, три…
Швидко простягнув руку і намацав ручку меча. Ось-ось мав крикнути, коли раптом дістав здорового штовханця в бік та почув шепіт:
— Цить і будь напоготові!
Тоді збагнув, що все те, що вважав сном, було дійсністю. З таємного проходу вийшли було справді шість мужів з добутими довгими мечами, а перший із них мав у руках топір. Він підійшов до ложа, а за ним півколом ступали товариші. Було очевидно, що вони бажають відтяти князеві всі дороги до втечі, коли не зможуть убити його відразу топором.
Володимир не спав і, стримуючи віддих, стежив теж за рухами убивців.
Не спав і Оляф.
Ось топірник розбігся по східцях, які вели до ложа, його велетенська постать відхилилася назад і. зі страшенним розмахом впав топір на ложе. Як один, кинулися інші дошогуби вперед, рвучи шовкове покривало ліжка.
Раптом залунав сміх, щирий сміх ситої людини.
— Вдаряй мечем, усі враз!
Три постаті зірвалися з долівки і кинулися на неприготовлених напасників. Три удари мечів, завдані з усієї сили, повалили трьох. Топірник кинувся назад, а з ложа впали удари на нього та його товаришів.
Заки Володимир, Роман та Оляф встигли вдруге підняти мечі, він скочив між них зі своїм важким топором. І, мов перцем, розмахував ним, а нападені відступали назад, знаючи, що без щитів ніхто не зможе у темряві обчислити рухів тіла та меча. Успіх наступу додав відваги і двом іншим душогубам. Вони повтікали були зразу аж під стіни, та тепер знову стали відходити до князя. Оляф та Роман мусили повернутися на боки, Володимир залишився сам проти велетня.
Оляф з усім завзяттям варяга кинувся на свого противника, якогось високого вірменина. Забряжчали мечі. Невишколений, але куди дужчий варяг мав у тісній кімнаті рішучу перевагу. Меч Оляфа з усього розмаху впав на передрам’я противника і гладко відтяв його від рам’я. З брязкотом покотився меч разом із рукою на долівку, і нелюдський крик потряс склепіння княжої спальні. Швидко кинувся на допомогу ізаврійський топірник, і в цю хвилину зашумів топір над головою Оляфа. Молодець присів, щоб ударити його знизу, але вістря топора, зачепивши його, протяло шкіру на черепі, і обидва тіла упали на долівку. З окликом тріумфу повернувся ізаврієць до Володимира та Романа. Тоді світло лампади освітило його так, що Володимир пізнав його: це був відомий ватажок ізаврійської гвардії, протоспатар Бессас, якого Володимир бачив під час обіду. Був це муж великої відваги і страшної сили, який одним ударом відрубував голову бикові. Тим-то у бій ішов більш охоче з топором, ніж із мечем.
Князь мав уже час приготуватись до оборони. Нелегко було велетенському ізаврійцеві важким топором відбивати блискавичні удари меча. Топір, зударившись з мечем, розтрощив його на кусні. В руках у князя залишилась тільки ручка. Він кинув з усією силою в лице противника, а сам відскочив взад, туди, де лежав Оляф, і вмить підняв з долівки скривавлений меч варяга. Ухопив викладаний золотом та перламутром підніжок і кинув ним у ізаврійця. Цим разом удар був влучніший. Важкий стільчик ударив убивцю у груди.
Роман скористався з того, що його противник посковзнувся у крові на долівці, вихопив із-за пояса ніж і Встромив його в нахилене над ним черево противника, який з харчінням повалився знову на землю. Роман мав коло себе покривала, на яких лежав перед нападом Володимир; він спохив їх швидким рухом і накинув на голову ізаврійця. Могутній розмах руки із топором заплутався у м’які фалди пушистої тканини. Ізаврієць зірвав рукою з голови покривало, та вже було запізно. Князь мав час використати свій меч: із розтрощеною головою повалився посіпака на землю.
— Спасибі за допомогу! — сказав князь. — Не забуду її тобі ніколи, хлопче.
— Богу дякуй, милостивий князю, — відповів Роман. — Від нього йде сила тіла й духу. Він то піддав мені спасенну гадку. Якби ми були мали щити…
— Будь у мене щит, я і з ножем не побоявся б цього ката!
Роман швидко позапалював лампади. Аж тоді обидва розглянули сліди зведеного бою. Шість трупів валялося на долівці з розрубаними головами. З цього три біля самого ложа, по одному справа і зліва і біля дверей труп Бессаса. З облич пізнати було, хто вони: печеніги, вірмени, ізаврійці — всі здоровенні та кремезні.
— Води і вина! — наказав князь. — Поклич Анастаса.
Грек при вигляді такої різні вхопився за серце.
— Господи! Матінко Христова! — захрипів.
— Не м’явкай, а принеси мерщій води і сильного грецького вина. Але сам, щоб ніхто не дізнався передчасно, що тут трапилося.
Володимир і Роман промили рану на голові варяга, заліпили її й перев’язали, як навчив їх довголітній досвід, а коли влили йому в уста сильного вина, він розплющив очі. Пізнав князя і Романа й усміхнувся та простяг руку,
— Перемога за нами! — сказав. — Темно тут, холодно і в голові шумить.
— Від топора, брате! Завтра пройде, а полежиш два тижні, та й устанеш здоровий, як риба!
Князь і Роман перенесли Оляфа аж у сіни, де спала дружина. Звідсіля шість парубків понесли Оляфа у місто. Вів їх Анастас у плащі з каптуром. Князь не дозволив нічого рухати в кімнаті.
— Хай бачать висланники імператора, що тут сталося, — сказав. — Заждемо до досвітку і поїдемо. Але раніше поступимо у Влахерн; щоб подякувати за китичку, — усміхнувся, якби і не бачив страшних окривавлених ма^ сок довкола себе.
Надворі вже зазоріло, від Лукомор’я в Евксин пливли хмари. Володимир скочив у човен.
— Всі є? — спитав Путятича.