— Всі.
— То відчалюйте і пливіть вліво вздовж берега!
А до Анастаса сказав:
— Вкажи й мені вхід до підземного каналу!
ЦАРІВНА
До царівни Анни зайшов увечері її брат Василій.
— Я прийшов прохати тебе, щоб ти висловилася про своє подружжя. Ти забезпечиш себе найкраще, віддаючись ще цього року. Володимир дістане якусь своячку, а не тебе…
— Даремно ви мене заспокоювали, що не боїтеся Володимира. Невже ж ви у вічному городі серед найкращої дружини не зовсім безпечні перед ним?
У голосі царівни звучала злоба. З острахом глянув на неї Василій.
— Подумав би хтось, що ти радієш нашою скруті!
— Як я можу вірити у вашу перемогу, коли я маю бути ціною рятунку імператорської влади, при македонському домі. Коли ви хочете викрутитися від договору, то мусите найти силу, ще більшу від Володимирової.
— А чого ж ти властиво бажаєш?
— Правди, брате! Ясної правди, без викрутів та промовчувань! Чому ти думаєш за мене і хочеш віддати мене заміж? Як стоїть справа з договором? Скажи, ви виманили у Володимира допомогу, дружину, і за те мусили обіцяти мене, правда?
— Так, ми обіцяли на завтра заручини, а весілля щойно за півроку або й за рік!
— Затягаєте, хитруєте, а він?
— Він! Нічого!
— Нічого? То нехай завтра їде додому. Ти можеш примусити його, напустивши на нього його власних варяг.
— Ба, коли вони застерегли собі вірність цьому клятому варварові.
— Бачу, що Володимир перехитрив вас, не ви його. Сьогодні він відступив вам шість тисяч варягів, завтра може їх привести двадцять тисяч. Що ж буде, коли ваші варяги відмовляться слухатись?
— Варяги не відмовляться! Ти їх не знаєш! Володимир теж не зламає слова!
— Видно, що поза варягами є в нього ще інше військо і то сильніше.
— Я його досі не можу розгадати.
— А я бачу в ньому щось більше, як звичайного варвара.
— Я для певності придумав ще інший спосіб. Цієї ночі нападе на нього Бессас.
— Цей горлоріз? То ви вже не мали ніжнішого способу?
— Другого способу нема! — сказав по хвилині.— Він не приймає від нас ні ложки страви, ні чарки вина, хіба… Хіба б із твоїх рук, Анно, як чарку при заручинах…
— Хіба бог простить тобі, Василію! Невже ж ти бажаєш, щоб твоя сестра стала отруйницею?
— Для добра держави, царства божого на землі, македонського дому…
— Ха! Ха! Ха! Як так, то краще вже для Христової віри стати жінкою варвара!
Василій зірвався з місця.
— То яку ти відповідь мені даси?
— Ніяку! Пробуй і роби, що знаєш. Одно тільки затям собі: Анна, сестра імператорів, краще в монастирі доконає свого віку, ніж для дикого пересуду стане жінкою якоїсь фізичної чи духовної потвори. Зате я не завагаюся перед нічим, коли цього вимагатиме добро держави або церкви…
— Досить темна відповідь!
Василій, все життя якого було обмотане хитрощами та облудою, став перед загадкою — не розумів: чого бажала Анна, на що годилася і чого не хотіла.
Коли вийшов імператор, Анна шукала схвильована для себе слова, щоб пояснити своє зворушення Поява князя, його гарне, спокійне та благородне лице, його первісна сила, яка била з усієї його постаті, залишила на дівчині незгладне враження. Із слів брата вона ще виразніше відчула, що не тільки хоробрість та відвага кермували ділами князя, але і розум, не гірший, як у вихо ваних тисячолітньою культурою греків. Він на диво сам зрозумів, що для царгородян він тільки варвар, якого вважають за ловецького собаку та з яким ніхто не дружиться. І ось появився він у неї, щоб показати їй, що він не варвар, а людина, покликана до звеличання святого хреста, може, не рівна їй знанням, зате рівна серцем і куди вища силою тіла та волі. З його поведінки вона відчула ніжність, цю чарівну ніжність сильної людини у відношенні до слабших. Він не давав себе обманути, беріг своє життя, обстоював свої бажання, як слід, хоч міг був узяти її, Анну, збройною силою, ограбувати город, а морську ліхтарню Буколеону прибрати трупами її обох злочинних братів… Усміхнулася, а вираз гордощів промайнув по її лиці.
— Пробі! Якщо така воля божа, я буду Егерією цього Нуми, — сказала до себе.
Западав вечір. На тлі червоних хмарок чорніло сім веж Гептапіргіону, а на Золотий Ріг падали криваві відблиски. І в ту мить згадала Анна погрозу Василія. Тоді передала своїй довіреній служанці китичку, яку мала на грудях, і казала їй квіти враз із осторогою передати комусь із прибічників князя.
Володимир мав час скористатись з остороги.
Палати візантійських кесарів стояли на самому півострівці між Золотим Рогом і Лукомор’ям і не творили одної будівлі, ані цілості: Магнавра і Хальке, Дефне, Порфіреон та Буколеон складалися з безлічі менших палаток, літнівок, альтан, садів, квітників, гаїв, травників, водограїв, портиків і колонад. Явні та криті над і підземельні проходи сполучали ці частини із собою, з церквою св. Софії, гіподромом та пристанню. Кожний куток мав тут свою історію, часто навіть криваву, мав і свої таємниці. Розгарячкована уява царівни наповняла тепер все те убивцями, які напосідалися на життя її героя.
На сході почервоніло небо, кров залила фіолет досвітків, а на їх тлі з темряви кущів виринув велетень, який вільним кроком наближався до неї.
«Це Бассас! — майнула думка у першій хвилині.— Ось він прийде і кине мені до ніг відрубану дорогу голову. Але ні! Це не ведмежі кроки ізаврійця, це тихий рівний хід… хід його… Ах, так! Це він!»
Зірвалася з лавочки біля Психеї і підбігла до Володимира. Цим разом з його плечей спадала пурпурова, соболем облямована мантія, на голові блищав крилатий шолом, на грудях золотистий панцир та самоцвітами саджений хрест. Тільки очі, добрі очі батька, в яких хвилинами займалися вогники палкого почування, тільки вони залишилися ті самі…
— Ти живий, здоров? — зірвалося з уст швидке, поривисте питання. Він не відповідав, тільки могутньою рукою пригорнув до широких грудей струнку дівочу стать.
— Здоров, завдяки тобі, Анно. Гостинна спальня Буколеону сплила кров’ю…. Та не моєю…
— Ох, то ти не послухав остороги?
— Навпаки, послухав, але невже ж я мав тікати перед душогубами, маючи в руці меч? Не варт життя той, хто не вміє його боронити. Не варт бути володарем, хто не має сили і спромоги покарати злочин.
Звільна нахилювався до спаленілого личка царівни, доки уста його не діткнули білого чола.
— Отак, — додав, — не варт цілунку той, хто не вмів найти шляху до своєї вибраної.
Анна здригнулась злегка під цим дотиком, але не виривалась із обіймів.
їй здавалося, що ці обійми саме створені на те, щоб вона мала безпечну охорону. Довгу хвилину вдивлялися в себе, вкінці заговорила вона:
— Ти не повинен був наражати себе, раз я остерегла тебе. Це ж був знак, що мені залежить на тобі. Там був Бессас, це страшний чоловік, якого бояться навіть…
— Боялися, дитино, — поправив жартом Володимир. — Бог покарав його оцією рукою. Твої брати матимуть нагоду відправити другі похорони…
— Ах! — скрикнула Анна, а її очі засміялися. — Ти страшний чоловік, Володимире, і недаром бояться тебе у світі.
— Чи й ти боїшся, Анно?
— Я? Ні! Я боюся тільки за тебе!
— Не бійся, дитино, життя одне і смерть одна у світі.
— І любов одна, принаймні у жінки!
— Невже ж ти любиш мене, Анно? — спитав.
— Не знаю! Нема у мене матері, ні повірниці-опікунки, а у братів моїх нема зрозуміння для мого серця. Цієї ночі я не могла спати, а жура про тебе томила мене зморою. Тепер я радію, що ти тут, і вже нічого не боюся…
— Це любов, Анно! — і він поцілував її в уста.
КНИГА II
ЗЕМСЬКЕ ТА ДРУЖИННЕ БОЯРСТВО
Відсутність великого князя небагато змінила у зовнішньому вигляді Києва. Як і досі, крутими вулицями города пропливала безконечна течія людей, піших та верхи, підводами, а на Подолі через руки купців перепливали достатки. День у день горіли на Берестовому жертовні вогні та запашні дими обгортали золоту голову Перуна під капищем. Сотні та тисячі народу приносили свої жертви княжим богам на те, щоб вони опікувалися землею, скотом, ріднею, оберігали їх від наїздів, вогню, пошесті, повені та щоб своїм покровом берегли сонця Руської землі — князя!