Не було вже варязької дружини, та цю недостачу відчували тільки їх власні земляки. У киян небагато було діла з заморськими купцями, і серед велелюдного города вони зовсім губилися. Доми на Берестовому, де вони жили раніше, не стояли порожні. Мстислав, за порадою Добрині; покликав молоде боярство під стяг князя і то не тільки з дружинних, але й земських бояр, яких досі не кликав ще ніхто, хіба в ополчення проти поганих або ятвягів. Окличники пояснили боярам, що для оборони княжої влади та рубежів Руської землі треба дружини, яка була б тим самим, чим була колись варязька. Навіщо ж витрачувати зібране з волостей полюддя на чужинців? Поклик княжих воєвод зустріло навіть земське боярство здебільшого з захопленням, і місце варягів зайняли сини найстарших, найбагатших полянських, сіверських, тиверських та червоноруських родів. Вони приїздили озброєні найкращою зброєю батьків на баских конях, зі збройною службою та повними гаманцями. Сірі плащі шили їм кравці з найдорожчого сукна, а багрова лямівка була з найкращого шовку. Суворе службове життя дружинно-боярської молоді вражало тільки декого. Більшість же знуджених безділлям хлопців за кілька днів звикала до військового ладу, а широке подвір’я княжого двора гомоніло ввесь день від брязку зброї, тупоту коней, свисту стріл та ратищ. Батьки недовірливо споглядали на це, але молодь була за князем та дружинною службою.
Рівночасно проводив Добриня з Путятою виміну кун, соболів, білок та всяке майно княжої скарбниці на срібло. Ще ніколи не мали грецькі та арабські купці нагоди покупити стільки хутр. На торзі відразу впали ціни і вмить зароїлося торговище від перекупнів, які намагалися за дешеві гроші викупити вартісніший товар. Та тоді Добриня замкнув на два дні княжі склади і проголосив, що князь міняє куни по волі, а не по неволі і тільки за повну ціну. Путята, Олешич і Мстислав були колись купцями і знали, як вести виміну, не обезцінюючи гроша.
Коли вже почалося жниво, наспіли з Корсуня купці, які привезли дві вістки. Одна з них звичайна та буденна від того часу, коли Володимир засів на київському столі — вістка про перемогу та відзначення князя у Візантії, про вінок, мантію, скиптр-яблуко та царівну Анну. Ніхто з тих, що знали князя, не сподівався нічого іншого. Хотів, рішив, поїхав — і мусив добитися свого. Та друга вістка виповзала десь із південного овиду, наче запона чорних хмар, з яких може вийти ясна погода, а може прийти і хуртовина, — вістка про те, що князь прийняв з рук порфірородних імператорів враз із вінцем — хрест!
Обидва купці, які її привезли, мали й письмо князя до Добрині. У гридниці на Берестовому ще тої самої днини зібралися визначніші бояри Києва.
Відразу пізнати було, що тут зустрічалися з собою дві різні верстви, дружинне та земське боярство. Уже зовнішньо вони чимало різнилися від себе виглядом, строєм, поведінкою, мовою. Дружинні бояри або ще самі сідали на коня чи в човни, або мали за собою життя, повне трудів, небезпек, боїв. Стать їх була стрункіша, їх груди подавалися вперед і голова гордо відхилювалася назад. В їх ноші переважали короткі каптани, візантійські плащі з запинкою на плечах та тугі чревії; на головах у багатьох виднілись гострокінчасті шоломи, і ні один не був без доброго, меча при боці. Деякі мали ще чекани, довгочеренні топори, а то й рогатини. Зате земські бояри гюходжали у довгих, емушками лямованих киреях та в клепанях. Зброї не мали, хіба гарно бронзою та сріблом ковані палиці, а дехто ніж у багатій оправі. Поведінка їх була поважна, спокійна, хід та рухи повільні, бесіда стримана, багата словами та вбога змістом. Дружинні бояри при розмові шукали очей співбесідника та зі звички швидко і влучно підшукували відповіді; земські бояри шукали тільки слів для власної гадки, до якої дійшли десь у самоті дворища, загубленого у безмежжі лісів. Вони не мали часу, ні охоти стежити за ходом чужих думок.
Не зразу почалася загальна розмова. Найперше почали дружинні бояри обговорювати справу.
— Про правду вістки годі сумніватися, — говорив Олешич. — Вінка із престола св. Софії не дістане ніяким чином нехристиянин. На ньому є хрест, так як на мантії, яблуку, черевиках, рукавицях та скиптрі. Це відзнака богом даної влади…
— Невже ж боги були ворогами Володимирові? — спитав Мощанин. — Чи вони не вели його до перемоги? Чи не дали йому величі, сили та слави?
— Я гадаю, що він узяв собі все те сам, а у дечому помогли ми! — засміявся молодий чорнявий боярин Стронята.
— Так, але ні ви, ні боги не дали йому кесарського вінка! — відповів Олешич.
— Так! — вмішався Мстислав. — Навіть кесар франків має його з Візантії. Це очевидний доказ, що бог кесаря є богом світу!
— Значить, віра наших батьків, наші боги, волхви, обряди — все те не має сили, все те омана? — закричав волхв, розмахуючи руками. — Перуне! Вдар громом у цю гридницю, спали на попіл дворище, убий відступників!
Гробова мовчанка запанувала у зборі. Так не дивився на цю справу ніхто. Відступництво? При чому воно? Хто покидає капище ідола, той видно найшов собі другого, відповіднішого, кращого. Невже ж мудра Ольга була відступницею?
Неохоче знизав плечима старий Путята.
— Достойний волхве! — сказав. — На твому тімені стільки зим полишило сніг, що й на моєму, а базікаєш, як молодик, який, побачивши скипку, кричить: «Пожежа, люди, я бачив вогонь!…»
— Ха, ха! — сміявся волхв. — Тут молодик правду каже, бо де скипка горить, там вогонь і є! Багато дечого може згоріти від неї!
— Ні, і паки речу, ні! — гримнув Путята і палицею стукнув об долівку. — Якби князь покинув своїх та, приєднавшись до наших ворогів, ішов на нас війною, га, тоді він відступник, і пора нам подумати про другого. Скипка горить на те, щоб розсвітати темряву, а пожежа на те, щоб знівечити людське добро. Хто скипки боїться, той нехай уважає, щоб не мусив світити собі пожежею!
— До чого гнеш, Путято? — спитав їдко жрець.
— До того, що вже від Аскольда є в нас християни і то щораз більше стає їх на нашій землі. Ця нова віра, наче вода у пісок, всякає у народ, і хто тільки з нею зустрінеться, цей схиляється в її бік. Видно, в ній нема нічого противного правді. Я знаю, що між дружиною є вже чимало християн. Дружина, бач, більше з греками вдається…
— О так, так! — обізвалося кількінадцять голосів.
— А чому між нами, земськими, які з діда-прадіда осіли на землях, вірно ховається давній звичай і обичай? — спитав Мощанин. — Ти ж сам, Путято, бережеш їх як слід.
— Так, бережу і берегтиму до смерті, але не я стану перечити моїм дітям, коли забажають нових. Гляди нового, шануй старе, а поживеш! Ось бачу старого Олешича, колись вірного гридня Святослава, сьогодні боярина. Він христянин, а чи він колись хоч на макове зерно відступив від своїх у потребі? Чи пріснопам’ятна княгиня Ольга не дбала про велич київської столиці краще, ніж князь Ігор? Чи не берегла добра Руської землі краще, ніж герой Святослав? Як же ж нам християн називати відступниками?
— Так, бо вони покидають віру батьків та дідів, а кланяються грецькому ідолові. Чим же ж він кращий за наших? — лютував волхв, грізно розмахуючи довгим ціпком.
Досі ні один із них не займався такими питаннями, не бачив і потреби з’ясовувати собі різниці віри. Усяка віра находила місце на широкій вольній землі Дажбога. Коли тепер волхв поставив справу руба — настала довга мовчанка, прикра для всіх. Коли всі мовчали, молодий Стронятич не витерпів і засміявся.
— Переборщуєш, достойний волхве! І я тої віри, що Мстислав. Путята і ти, достойніш, тільки бачите, моя жінка молиться у церкві праведника Євзевія. Не знаю, як у вас, але такої жінки, як моя, я не бачив ні в кого! Трудяща, вірна, добряча, справді голубина душа. Вона каже, що це від молитви, а я бачу, що справді її бог помагає їй, тим самим і мені. її бог годить мені, мій не карає мене, і я радий обом. Невже ж і я відступник?