Роман Олешич минув варягів та посла, бо його товариші мали збиратися біля самого дворища. Тисяча молодих мужів і отроків заповнювала доволі просторе подвір’я. Були це майже самі поляни, деревляни, тиверці, бужани, уличі, а тільки кількадесят варягів і то таких, які були вже на Русі щонайменше десять років.
Тимчасом у просторій кімнаті дворища сиділи за столом чотири мужі, три старі, а один у середніх літах. П’ятий був князь. Він звернувся до чотирьох дорадників і сказав поривисто:
— Так! Це мусить бути! Це конечність! Куди не гляну, всюди бачу тільки один вихід з скрути, і я найду силу ступити на цей шлях!
Вдарив кулаком об стіл і сів на лаві, застеленій до-? рогоцінною поволокою, гаптованою золотом у всілякі потвори та дивовижні викрутаси. Один з дорадників, шістдесятилітній муж, усміхнувся:
— Якщо те «щось» мусить бути, то навіщо ти, Володимире, кликав нас сюди? А якщо ми маємо з тобою «думати», то треба б, може, сказати нам раніше, у чому річ!
— Ах! То ви не знаєте! Правда!..
Володимир замовк. Його очі блукали по стінах, обвішаних зброєю, мальованими щитами, вкінці спинилися на божнику. Був це маленький вівтар у кутку зали, над яким стояли ідоли богів. На ньому жевріло вугілля, а з нього підіймалася тоненька струя запашного курива. Поряд стояли глечики з коливом, медом, маком, лежало сухе запашне зілля;, висіли гривни-намисто з золотих та срібних дукачів. Князь махнув рукою, наче бажав відігнати від себе непотрібні сумніви, і почав.
— Вибачте, достойні бояри, вибачай і ти, Добрине! Сивому волосові належиться пошана, хоч би й від князя. Послухайте мого питання та дайте мені відповідь щиру, правдиву, таку, яку даєте своєму серцю. Ви знаєте, що грецькі кесарі прислали мені посла. Цей посол розказував, що над Боспором стоїть уже під Царгородом Варда Фока, братанич царя Никифора, який збунтувався після смерті Циміскія…
— Справедливий суд господень! — вигукнув боярин Олешич, кремезний, середнього росту муж у білій вишиваній сорочці із золотим хрестом на шиї.— Небіжчик Никифор Фока привів батька твого на криваве діло, в якому наложив Святослав головою. А ось тепер меч свояка Никифора сам повис над Візантією як рука божої помсти.
Четвертий, наймолодший дорадник, боярин із Мощаниці, засміявся і відповів:
— Ти, Олешиче, завсіди мішаєш бога у людські справи, а забуваєш про те, що йому ніяке діло до Святослава або до його сина, бо ні той, ні другий не християни!
— Мій бог, Мощанине, є батьком усіх людей і ніякий вчинок дітей не є байдужий батькові. Без його відома волос не спаде з голови старця, не виросте на голові дитинки, безмежна його доброта, мудрість і справедливість.
З відкритими устами слухав Олешича найстарший у зборі муж, Путята, — сивий, як голуб. Володимир теж слідив уважно за ходом його гадок. Один тільки Добриня крутився нетерпляче і вкінці перебив Олешича:
— Киньте балакання! — сказав. — Сам Олешич каже, що його бог піклується головно тим, чим не журяться наші боги. На нашій землі місця доволі для них і для нього. Один одному не стане на перешкоді і тому годі нам про це… Посол жде!
Обидва кесарі, придавлені Вардою, звернулися до мене.
— Авжеж! — збудився й Володимир. — Посол жде! Я знаю вже, що відповісти, але бажав би почути і вашу думку. Дати поміч чи ні?
— Я гадаю, — відповів Олешич, — що поміч треба послати. З Візантії йде до нас всіляка поволока, зброя, посуд, золото, срібло, вино, коріння, дороге сукно, а вона купує нашу шкіру, мед, віск, неладь, товар, рибу, хоч від п’ятнадцяти років нема щирості між нами і ромеями. Ми не любимо їх, але потребуємо одні одних і тому повинні взаємно собі помагати.
— Еге ЛІ, так, як Циміскій Святославові на порогах! — крикнув різко Мощанин.
— Ти гарячишся, Всеволоде, — зауважив спокійно Володимир, — якби земське боярство було підтримало батька, він напевне не згинув би у степах. Ти, Путято, знаєш про це найкраще, бо ти проводив тоді земськими…
Путята понурив голову, зморщив брови і глянув на князя своїми розумними очима:
— Чи ти, Володимире, приписуєш мені вину смерті Святослава?
Князь усміхнувся.
— Боги мені свідками, що не гадаю цього. Причина смерті мого батька, була в його буйній завзятущій вдачі. Він шукав слави, а про землю не журився ніхте. Тим-то й земля не могла журитися ним. Перун — не Дажбог, хоч і блискавкою поразить ворога, та хліба не дасть!
— Я казав тоді князеві,— говорив Путята далі,— не шукай чужої землі, княже, а то й свою втратиш. Я не спиняв його тільки у боротьбі з хозарами, печенігами, неслухняними боярами. Одначе, зібравши батьківські землі, він не дав їм ладу, який забезпечив би внутрішній мир Дажбоговим внукам, тільки попхався у Болгарію та там і згинув. Інше діло обороняти власну землю, інше — завойовувати чужу. Олешич каже, що греки і ми повинні триматися разом, і каже правду. Довкола нас дич, погани, маса озвірілих ворогів, а союзника нема. Так само і в кесаря греків.
— Хіба відкупитися поможе, бо й сам до цього навик! — усміхнувся злобно Мощанин.
— Не поможе, кажеш? Певно, що з військом сюди не прийде, у нього війська мало. Зате є зброя куди краща нашої, є грецький вогонь, кораблі, гроші. Зате нема у греків хліба і рук, а одного і другого у нас може аж занадто. Оперта на нас Візантія простоїть до віку і підтримає нас. Ось і франки пов’язалися з Римом.
— Ба, у них віра та сама, що в ромеїв, а в нас… — вмішався знову Мощанин.
— У цьому то й біда, що Святослав… — почав було Олешич.
— Залишіть віру, — перебив князь, якого дратували випади боярина з Мощаниці,— а ти, Путято, кажи далі.
— …Тому я й кажу, що Олешич добре радить, щоб помогти грекам. З другого боку, боюся, що устрявати у діла хитрих кесарів, — це загибель, смерть, а то й гірша смерті неслава! їхні задуми, неначе запущений ліс, де, навіть знаючи напрям, легко заблудити. Поміч треба дати, але треба забезпечити себе щодо заплати! Як союзник імператорів, ти можеш зажадати навіть княжого вінка з Візантії, як цього допрошуються інші князі. Навіть кесар франків Оттон взяв корону та жінку з Візантії… А раз признає кесар ромеїв Рюриковича самодержцем, то вже навіки залишиться влада за твоїм родом, Володимире!
— Хай боги кріплять тебе, Путято, ще довгі роки силою та здоров’ям за ці слова! — сказав Володимир. — З моїх дум про майбутнє добро народу виростало те, про що ти кажеш: візантійський вінок на чолі князя, а вся влада в його роді. Не затремтить серце русича, коли князя покладуть на сани, бо хоч і зміниться людина, то сяйво вінка та влада залишаться!
Радість била від усієї постаті князя, якби над його чолом вже ясніла самоцвітами саджена діадема. Та Олешич не поділяв тієї радості; його лице потемніло, а голос затремтів:
— Ваша правда, достойні, та ви знаєте, що княжі вінки з Візантії приносить із неба ангел і складає їх н* престолі святої Софії. Чи захоче всевишній послати його поганам, не знати!..
— Не журися, Олешиче! — усміхнувся князь і звернувся до Добрині.— Чого ж ти, дядьку, задумався? Я надіявся було від тебе почути найбільше.
Старий погладив бороду рукою, поправив зморшки візантійського плаща й заговорив, ніби неохоче: