Зневажливим поглядом обкинув Свен усю трійцю.
— У ніякого народу я не бачив стільки кислого добросерця, як у вас! Як так, то йдіть до Євзевія на Поділ і повішайте собі хрест, який впрягає вас у колісницю нового царя.
— Як ти це розумієш? — підняв голову волхв Ярослав.
— Що має спільного віра князя з вольностями бояр? — спитав Козняк.
— Ба, воля — це наше споконвічне право. Воля князеві, воля і нам! — заявив волхв. — У нас поправді землею править віче, а князь тільки проводить дружиною!
— Воля, віче, дружина… ха, ха, ха! — зареготався Свен. — Володимир не з тих. Ні одна дівчина не сміє віддатися без його відома, ні один човен не може поплисти у Витачів без його опіки. Він один розуміє, що таке воля, і знає, що її не сміє бути ні в кого, раз вона є в нього. Запізно буде вам ждати, аж нахабна рука знівечить ваше споконвічне добро, а треба її відтягти, заки до нього простягнеться.
— Як так, — відповів по хвилині надуми Козняк, — та воля, яку нам так гарно описуєш, дуже схожа на насилу, від якої хочеш саме нас берегти.
— А хіба ж ти не знаєш, достойний боярине, що все життя людини — це боротьба за спромогу накидати свою волю іншим? Скрізь говорять про право, закон, віру, обов’язок, а в дійсності закон стоїть завсіди по стороні сили, бо воля дає право на все!
Старий Козняк потряс головою і сказав стиха:
— Ні, Свене, сила чи насила не завсіди рішає у світі. Поза нами є ще інші люди, а в них теж саме право, що в нас.
— Ніхто цьому не перечить, — відповів самовпевнено Свен, — боротьба йде тільки про те, чиє право дужче. Ха, ха!
— Дужче воно в того, за ким правда, а правда завсіди за тим, хто у другій людині шукає себе, а в собі другого. Як усі однаково прийшли на світ, як усі з нього сходять, так і в усіх однакове право на життя.
У цю мить спам’ятався Свен, що сказав забагато, що праведність, яка вросла здавна в душу полян, може злякатися безоглядності варяга. Він простягнув руку, якби хотів примиритися з ним:
— Всяке твоє слово, батьку, Козняче, святе! Може, ти мене не зрозумів, як слід, бо поряд сили рук є ще інші сили, як розум і досвід, хитрощі. Подумай! Коли справді в кожного те саме право до життя, то чому Володимир не залишається при давніх богах та звичаях, не йде слідами батька, а слідами княгині Ольги? Самі знаєте, що будь вона довше княжною, пропало б було значення княжної ради, пропали б були вже тоді племінні князі, а її внук був би тепер самодержцем, як кесар ромеїв. Князь, який мав вінок із святої Софії та скиптр із рук кесаря — це не перший-ліпший варязький ватажок. Він єдиний наказує, а всі мусять слухати. Він пообсаджує своїми синами удільні, племінні столи, поб’є мечем князів, що виросли з земського боярства. Святослав поділив усі землі між синів. А Володимир? Він покличе народ поклонитися новому богові, набере собі в нього дружину, а там і винищить останки старобоярських вольностей.
— Народ не піде за боярами на князя, — сказав на те Мощанин. — Князь заслоняє простолюддя перед нами. Дружинне боярство не оглядається на драчки із смердів, через те вони його й люблять, а ненавидять нас!
— То зберімо гроші, накупімо краму, понаймаймо ятвягів, зворохобимо печенігів, і поки Володимир стане в Києві, ми будемо панами земель від Востока по Дон.
— Гроші, гроші…—задумливо говорив волхв. — Звідкіля їх узяти та кому повірити? У мене є заслуженина довгих літ, у храмі Перуна назбиралося теж чимало добра, поки що цього й вистачить, а чого бракуватиме, то найдеться у княжій скарбниці, яку зразу захопимо.
— А якщо не добудемо її? — питав Мощанин, пильно вдивляючись у бесідника.
— Тоді і нас уже не буде! — спокійно відповів Свен. — Перемоги Володимира не переживе ні один із нас.
У цю мить у гридницю ввійшла Мирослава, й розмова припинилася. Аж після вечері при чарці Мощанин повів далі розмову.
— Ти, хоробрий воєводо, сказав правду. На наші голови йде люте врем’я самодержавності, та в ім’я держави ми маємо зняти ворохобню? Якщо має розпастися держава Рюриковичів, то що повинно стати на її місце?
— Воля!
— Ба, такої волі, яку ти нам змальовував, не захоче ніхто! Така воля — це поворот до давніх осель у лісах, де людина стає людині вовком. Відколи Кий, Щек та Хорив осіли на наших горах, це минулося й не вернеться, мабуть, ніколи. Ми мусимо зберегти лад і когось народ мусить слухати. Можна скинути князя, та зараз треба поставити другого, щоб дбав про дружину, про оборону гречника та залозника, про деревлянські, волинські та червоноруські окраїни.
— Владу над народом віддамо вічу! — докинув Козняк.
— Або богам! — вмішався Ярослав.
— Ага, богам, значить волхвам і вічу, значить, боярам і їх слугам, бо вони найближчі до городів та шляхів, — закликав Мощанин. — Ось куди ви гнете! Нехай Свен скаже, кому віддати провід.
— Це неважно, мені або тобі! — відповів холодно Свен, згортаючи руки на груди. — Я був би тут найкращим ватажком, бо я воєнне діло знаю, як ніхто з вас… Але…
— Але?.. — наставився волхв.
— Але князем я не буду! Я не посягну по Аскольдову владу, щоб не дожити до його долі. Князем може бути тільки хтось із княжого роду, ось хоч би син Рогніди або хтось із земських бояр.
— Мій син, моя остання потіха вже в могилі! — зашепотів волхв.
— Мій теж! — зітхнув Козняк.
— У мене ніколи не було сина! — з нещирим жалем у голосі заявив боярин із Мощаниці.
— Не забувайте, — продовжував Свен, — Рогніди, яка, безумовно, буде з нами. її син міг би унаслідити прсстол батька, якби землі та дружина не прийняли князя з-поміж нас. Тому раджу признати майбутнім князем або малого Ізяслава, якщо Рогніда нам допоможе, або майбутнього чоловіка Мирослави, якщо він буде з нами. Згода?
— Згода, згода! — кликнули Мощанин і волхв.
— То випиймо на славу майбутнього князя! Хай пропаде самодержець та його грецький хрест! — піднявся Ярослав із чаркою в руці.
— Хреста не тикаймо, — усміхнувся Свен, — тим більше, що значна частина союзників у Києві буде з-поміж християн.
— Як-то? Хто?
— Хто, питаєшся? Звісно, хто! Варяги, франки, ляхи, чехи тощо. Всі вони споглядають заздрим оком на велич княжого стола та радо допоможуть її притемнити.
На жовте старече лице Козняка завітав давно невиданий рум’янець.
— Честь вам, гості, що в моєму горі осолоджуєте мені гірку долю. Усі мої святощі споневірив князь, ви віддаєте мені їх! Чи князем буде син Рогніди, чи мій зять — Де не важливо! Важливим є те, що тепер тут між нами ми заперечуємо Володимирове право рішати про вінок Мирослави та її долю. Ми, — тут старий вдарив себе кулаками у груди, — ми теж княжого роду! А це для мене найважливіше! Тому знайте: усе майно, яке набув я колись гречником та зложив у витичівських та овруцьких складах, передаю вам. Орудуйте ним, як ваша воля. Продайте навіть товар із пасовиськ на Пороссі і човни на Дніпрі та Прип’яті, тільки цю хату та огороди залишіть мені. При свідках кажу тобі про це, Свене, бо ти маєш бути в усьому мені провідником.
— Очевидно, що Свен поведе усю справу, — підхопив Мощанин. — Волхв Ярослав розбурхає народ словом та грошима із Дажбогової скарбниці, я збиратиму вістки з-поміж боярства на Берестовому, а Свен повезе гроші на захід…
Рада, яку відбували бояри з Свеном, затягнулася до пізньої ночі. Вже сіріло на сході небо, коли випало рішення, що за три дні має з Києва вирушити на Волинь у Мощаниню валка возів із достатками Козняка під проводом Свена.
ПОДВІЙНА ЗРАДА
Вже з першим світанком старий Козняк виїхав у Витичів приладити до вивозу свої багатства. Він головно хотів якнайскоріше виміняти боброві та куничні шкірки на метал чи сукно, і жура про те не давала йому спати. Мирослава сама залишилася дома, і коли прокинулася, не знала, яка це пора. Кликнула за служницею, та на поклик не з’явився ніхто. Вся служба спала, втомлена підготовкою до вчорашньої вечері. Мирослава сама почала чистити чаші та чарки. Згадала при одній із них, як пила з неї востаннє з Романом Олешичем. Руки опустила вниз, якби якась кривава завіса вкрила її зір.^Не зуміла опанувати невимовного жаху, а коли підвела очі — перед нею в повному світлі дня стояв Свен.