На ньому була яснозелена, у темні квіти витискана туніка з золотою лямівкою, на якій було понашивано червоні, мов кров, карбункули. З плеча звисав темний, соболями рамований плащ. Грубий плетений золотий шнур притримував його під правою пахвоїо, а від лівого бедра звисав у дорогоцінній піхві широкий варязький меч. Замість крилатого шолома, мав на голові круглу оксамитову шапочку, підбиту сталевою плетінкою. Жовті сап’янці, нашивані золотом, доповнювали його величавий одяг. Свен злегка схилив голову перед дівчиною і сів на ослоні напроти неї.
— Привіт тобі, боярське дитя! Чи є в тебе охота вислухати моїх слів?
Мирослава не знала, що відповісти.
— Не знаю, — відповіла непевно, — не знаю, чи ялося мені слухати слів чужого мужа в неприяві батька. І так моя відповідь не матиме ваги без його слова. Тому краще зажди, аж батько вернеться з Витичева.
— Ні, дівчино! — усміхнувся Свен. — Я не випадково зайшов до тебе в таку пору. Здавна, вже від кількох літ, стежить моє око за розквітом твоєї краси. Ти знаєш, а як не знаєш, то я тобі скажу під порукою честі вікінга, що велике діло затіяли тямущі мужі цієї землі, а між ними є твій батько та верховний волхв Перуна. Кров заллє всю землю, а ясні мечі притемнять блиск золотого царського вінка, який везе з Візантії Володимир. Палкі обійми коханої — це найвища насолода, яку може дати мужеві життя, і після неї не страшна вже нікому смерть у бою. Тож не дивуйся, що і я, втомлений боями та незаспокоєний у своєму бажанні, йду за весняним поривом. Чи ти зрозуміла, дівчино?
Швидко забилося серце в Мирослави. У цього варяга виявилося цілком все те, чого недоставало Романові, а все ж слівце завмирало на її устах. З глибоко посаджених очей Свена ішов на неї жах перед його безоглядним самолюбством. Чи вона, дочка боярина, є тільки даром Льосни для героя? Чи вона не має тих рівних прав, про які так гарно говорив Роман? Роман, мав доброту і не сліпив її появою героя, не хвалився хоробрістю, не говорив про насолоди, а про спільне довічне життя. Дівчина підняла очі на Свена і побачила, як самовпевнено дивився він на неї. Це вразило її, і вона відповіла спокійно:
— Знаю я тебе не від сьогодні, хоробрий воєводо, і твоя слава мусить бути привабою для кожної дівчини. Ти підіймаєшся понад усе мечем. Ти можеш жити сам навіть на самітній високій скелі, а я прив’язана до цієї хати. Ось чому не можу дати тобі відповіді, якої бажаєш. По закону, не я, а мій батько є власником моєї руки і віддасть її тому, кому захоче.
— На Фрею! — закликав Свен, збентежений ненадійною відповіддю. — Ти бажаєш мене обманути гладкими словами, як мене вже звела гарним лицем. Та даремний твій труд. Раз ти зрозуміла мої слова, то зрозумієш і те, що героєві законом є його воля, а не воля інших. Саме того я жду і прийшов до тебе, а не до батька. Він не стане проти моєї волі, якщо вона буде і твоєю.
— Не питай волі людини, яка вже її не має! — відповіла з усміхом Мирослава.
— Як-то?
— Ти знаєш, воєводо, що я вже раз об’явила свою волю і пов’язалася з Романом Олешичем. З того часу в нього є до мене право, і хоч він поїхав у далеку Грецію, проте моє слово чули добрі духи нашого посілля.
— Нехай Олешич сам доходить свого права проти мене. Побачимо, чиє сильніше. Ось тобі і розв’язка.
— Так, але чи ти знаєш, герою, що я пов’язана не тільки словом Олешича, але й хустиною князя? Рука, яка посягне по неї,— всохне, і нема на всій нашій землі сили, яка захистила б її від княжого гніву.
— Дівчино! — гукнув нетерпляче Свен і затиснув ручку меча. — Навіщо ти дратуєш мене, замість словом згоди покласти основу новому княжому родові? Саме того князя, якого ти боїшся, береться звалити ота рука, яку подаю тобі. На всіх богів Гелі й Азгарду — не мудруй і не отягайся!
Гордо піднялася Мирослава з свого місця.
— Вчини це і проголоси своє княже право на місці Володимира, а тоді посягнеш і по хустину, якою він мене пов’язав. Я не рабиня, яку можна взяти з нудьги чи з примхи і кинути потім на посміховище. Я — боярська дитина і боярську честь збережу, хоч би мусила шукати помочі у Дніпра та сестриць русалок.
— Подумай, Валькиро моя, що ти була мені завсіди краща над усі жінки світу! — заговорив швидко, наче боявся почути образу. — Кращою та милішою, хоч доброго слова не дала ти мені ніколи. Для тебе я кидаю навіть ласку Рогніди, твоєму синові даю престол Києва, а ти мовчиш?
Та в цю хвилину, якби від тону його голосу, промінь осяяв ум дівчини. Вона найшла зв’язок між подіями останніх днів. Хрещення Володимира, ворогування з боку Рогніди та Свена, нарада з волхвом та Мощанином, виїзд батька… Чи це не зрада?
— Воєводо, я мовчу і жду! — відповіла, опановуючи хвилювання. — Мій дівочий ум не доріс до твоїх високих поривів. Мене надить твоя сила і слава, але мою любов може мати тільки той, хто приєднається до нас, хто ввійде у наше життя, як його учасник, віддасться його ладові. Якщо не можеш, то знівеч цей лад, а тоді твоя воля буде рішати про — все та у всьому, і тоді я муситиму стати твоєю…
Раптовий гамір у сінях перепинив їх розмову. Хтось викликав Мирославу до сіней. З-поза дверей долітав виразно хриплий голос Снорре, — дворецького Рогніди.
— Княгиня взиває тебе на розмову! — говорив Снорре.
— Піду, як тільки попрощаюсь з гостем, — відповіла дівчина і вернулася у світлицю.
— Чув я про наказ княгині,— зустрів її Свен, — відходжу. На прощання додам тільки, що від твого слова залежатиме, чи Рогніда має наказувати тобі, чи ти їй. Залишайся у гаразді!
Підняв руку, схилив голову і вийшов, а Мирослава впала безсило на лаву, застелену ведмежою шкурою. Як дуженедоставало їй досвідної матері, яка дала б їй щиру пораду! Як дуже вона хотіла б помолитися якійсь ласкавій, милостивій богині, яка знала жіноче горе та дівочі журби! Та ні одне божество не журилося такими дрібницями.
Та тут блиснула в неї гадка: «Рогніда!» Так, вона одна могла рішити її сумніви дівчини. Ніхто, як вона, не пережив стільки горя, душевної муки. Як ласкаво дивилась вона на її любов з Романом! Щораз ясніше виступало в неї почування, що Свен не пара їй під ніяким оглядом. Вона не вміла уявити собі життя з чоловіком, якого очі дивились по-вовчому, серце було тверде, як скеля, а дух лукавий і хитрий.
Княгиня привітала її вельми ласкаво і приязно, але Мирослава, перебувши на Берестовому три роки, пізнала вмить, що Рогніду щось томить. Дівчина ненароком звернула розмову на виїзд Козняка у Витичів та на те, що він^збирає гроші для майбутньої війни.
— Навіщо ж твоєму батькові війни? Він же сам був заручив тебе з Олешичем за твоєю згодою. Навіщо вам приєднуватися до ворохобні? Навіть як він не бажає собі вже за зятя Олешича, то може на те знайти іншу раду. У ваших безвістях можна сховатися від княжого гніву з усією громадою, не то з одною родиною. Я бажала порадити вам виїхати з Києва, доки не розіграються події найближчих місяців. Восени могли б ви вернутися вже на новий лад, або… Або і на старий, якщо б не далося повалити його силою. Ти завсіди радо і щиро служила мені, а скривдив тебе саме той, що й мене. Тим-то я бажала тобі стати у пригоді. Коли ти все знаєш і без мене, то розкажи, що знаєш, а тоді порадимося обидві, як дві безпомічні жінки.
Мирослава стала розказувати, як вміють розказувати тільки жінки — з усіми подробицями. Не пропустила ні слова.
— І все те, що ти тут кажеш, все те… суща правда? — спитала княгиня, дивлячись в очі дівчини.
— На гріб матері, на сиву голову батька!
— А твій батько, гадаєш, знає про задуми Свена?
— Не знаю, що на це відповісти. В усякому разі, гадаю, що був би мені сказав про те, а то і просто віддав мене Свенові! Видко, у Зхмові між ними і Свеном вирішили вибрати княгиню тебе, достойна, бо сьогодні зранку казав мені ще на від’їзді: «Йди, доню, на Берестово і слухай в усьому княгині. Не забувай, що вона завсіди була ласкава на тебе та на наш рід».