— Можливо, що Свен бажав тобі тільки закрутити голову або з’єднати собі підмогу земського боярства, женихаючись до тебе?
— Ні, він ніколи не запобігав моєї ласки ні в цей, ні в інший спосіб, а якщо бажав мати при собі бояр, то навіщо було йому говорити зі мною?
Швидко княгиня підтакнула.
— Він справді зрадив перед тобою один із своїх задумів і прорахувався! Ти дала Свенові розумну відповідь, що ані не дає йому надії, ані йому її зовсім не відбирає. Я вдячна тобі за слова правди. Нехай боги добрі нагородять тебе за них насолодою та щастям на весь рік! Я готова навіть виректися помсти над зрадником, якщо твоя доля та добро зв’язані з ним.
— Моє добро — доля? Ні, княгине! Якщо боги мають дати мені щастя, то вони й покажуть мені, де його шукати.
— Ти ж обручена з Романом. Йому обіцяла ти себе в подружжя…
Личко Мирослави приблідло злегка.
— Надто багато тіней лягло між нами…
— Хто ж кинув тінь між тебе та Романа? — спитала Рогніда.
— Свен!
— Як так, то в цьому, певно, ховається якийсь обман або підступ! — вибухнула княгиня.
— Ти гадаєш, достойна?
— На всіх богів Гелі, у цьому мужеві немає правди, його кожний учинок — злочин, а кожне слово — брехня! Ви не вірте йому ні слова, ні ти, ні твій батько. Хто знає відколи забаглося йому твоєї краси, чи твого віна. Ти ж найбагатша дівчина у городі. Доки я гадала, що він і тобі запав у серце, досі я була б вдоволилася наругою над переможеним та обранцем, так смерть жде його, коли вернеться у Київ! Хоч би навіть треба було підняти руку на нового князя!
ВОРОЖБИТ
Не тільки виправа Свена, але й поїздка Мстислава опізнилася на два тижні через занедужання Добрині Старий воєвода лежав без пам’яті, а лікар, якого покликали до нього, потрясав тільки бородою, мовляв, хтось наврочив недужого. Покликали бабу-шептуху, та всі її заклини теж були безуспішні: Добринй, Перший достойник і заступник князя, доживав, очевидячки, останні години. Ніхто не міг йому помогти, тільки він сам і сам мусив лікуватися. Пив мед і спав. Аж на другий день міг розказати Мстиславові про причину своєї недуги. А саме він дізнався, що грек Ніканор, варяги, які жили в городі, та деякі бояри затівають ворохобню проти Володимира, як тільки він повернеться із Греції. Азга-хан, печенізький ватажок, має привести рать на Рось і ждати посланця від грека. Ця вістка була така несподівана, що повалила на ложе воєводу після розмови з Ніканором, який йому просто обіцяв княжий вінок від імператора Василія за співучасть у змові. Добриня причинувся у розмові, що годиться, щоб довідатися якнайбільше. Небезпека була поважна. Печенігів можна було ще підстерегти на Росі чи хоч би на Стугні, але від власних бояр та варягів загрожувала неминуча загибель. Ніхто не знав ні їх числа, ні доріг, ні засобів, ні часу вибуху.
Аж тепер він з Мстиславом побачили, що не достає їм варязької дружини, яка була б безоглядно вірна князеві та могла триматися якийсь час навіть проти волі народу. Путяти й не питали про раду, бо хоч він сам був відданий князеві, та як земський бояріїн міг легко вибалакати тайну перед ким-небудь. Врешті після довгої наради рішили покликати ерея Євзевія і спитати його, чи християни Києва не схотіли б у потребі стати в обороні князя. Євзевій згодився радо, пообіцяв поміч, та не хотів назвати поіменно чільніших мужів нової віри, бо боявся, чи поганські воєводи не бажають вигубити християн у городі ще до приїзду великого князя, який славився своєю справедливістю. Він сказав це зовсім відверто. Тоді Добриня показав єреєві письмо Володимира з Візантії. Єрей прочитав, а там і похилив голову.
— Як так, — сказав і перехрестився, — то я радо покличу всіх вірних розп’ятого, які зможуть мечем заступитися за богом даного князя. Всі вони будуть напоготові, і з Витичева швидше ми будемо мати вістку, ніж змовники. На Подолі, на горах, у Вишгороді є наших багато. Навіть між боярською дружиною є більш третини християн. Тільки між земських їх ще небагато, але як зачуваю, вони саме мають бути нашими противниками.
І втішився Добриня у своєму серці, яке від сорока літ билося тільки для єдності й могутності Руської землі та княжого роду. За якийсь час у гридницю вбіг молодий Збранич, блідий та схвильований, перевів дух і обтер спітніле чоло.
— Змова відкрита! На чолі стоять волхв Перуна, Свен, Козняк і ще один боярин. Помагають їм Рогніда і грек Ніканор, який дає гроші. Свен поїхав по полки ятвягів…
— Поволі, хлопче, отямся! Що ти верзеш? — зірвався з місця Мстислав. — Від кого ці вісті?
— Саме від того боярина, четвертого у змові.
— Хто ж це такий?
— А чи це обов’язково виявити його ймення? — зам’явся молодець.
— Так, дитино! — сказав Добриня. — Негарно це зраджувати спільників, хоч би і в поганому ділі, та при ловах на вовків можна не раз послужитися й отрутою. Хто ж це?
— Боярин з Мощаниці.
— Як же ж це? Він же найбільше ворогував на князя й на християн.
— На останній раді треба було навіть погрозами приводити його до мовчанки, — докинув Мстислав.
— Саме тому волхв і Свен втягнули у змову його й Козняка.
— Чому ж ще й Козняка? — питав Добриня.
— Він же ж багач, а й Мирослава…
— Ага! Отже, Мощанин роздумав?
— Не було йому чого роздумувати. Він тому тільки ворогував на християн, що і князь не був їм другом. Раз князь поклонився хресту святому, то і він приєднується до нього…
— ГмІ—покрутив головою воєвода. — То Мощанин справив тебе до нас?
— Ні! Просто до князя, як тільки повернеться. Та я погадав собі, що це може бути запізно, тим більше, що мені доведеться їхати на західні окраїни.
— То ти гарно це виміркував, хлопче, і князь, певно, не забуде тобі цього. Одне тільки рад би я знати. Звідкіля у Мощанина таке довір’я до молодика?
— Ох, — почервонів Станко, — його дочка — це моя наречена.
— Таке-то воно? — засміявся воєвода. — Ну, тепер уже бачу ясно. Погана це людина, цей твій тесть, препогана. Як та лисиця в казці, що дибає нараз за двома зайцями. Сам тягне руку Свена, але зятеві каже триматися князя. Якщо переможе Свен, то йому припаде участь у добичі, а зять спіймає облизня, коли ж удержиться князь, то зять своєю заслугою заслонить його перед гнівом переможця.
— Достойний воєводо, — заступився за Мощанина Станко, — я християнин і клянуся хрестом, мечем та головами предків, що боярин ні словечком не намагався звести мене з дороги послуху й вірності! Навпаки, він сам клявся на все святе, що тільки мимохіть попав у змову.
— Ох, звісно, що ні! — засміявся Мстислав. — Якби ти був теж у змові, то він і не глянув би на тебе, а знайшов жениха, якого йому треба, близького і щиро відданого князеві.
Всі нашвидку склали план дії. Було ясно, що, не привівши із заходу значнішої раті, годі буде оминути поважних заворушень у Києві. Таких дружин було дві. Одна залишена у новозаснованому Володимирі-Волинському, після переможної боротьби з ятвягами, друга у червенських городах. Сам Мстислав міг кожної хвилини з своєї Залісецької волості зібрати яких півтори сотні піших ополченців та до півсотні кінних ратників.
Мстислав з Станком виїхали з Києва. Рівночасно биричі воєводи підняли все пограниччя проти поганих та ждали тільки приїзду князя на пороги, щоб повідомити його про зраду і змову. У городі збиралося поготівля християн для оборони княжого стола, бо дружина мала теж небавком вирушити на Русь.
Мстислав і Станко їхали тільки удвох з трьома отроками. Один із них віз на в’ючному коневі поживу, якої могло бракувати на волинсько-поліському пограниччі, два другі вели по двоє запасних коней. Зразу їхали краєм багатим, багатолюдним, з широкими протертими шляхами, при яких раз у раз попадалися оселі.
При кінці десятої днини добилися до города Володимира, і тут уперше почув воєвода відгуки київських подій. Перед тижнем був тут уже воєвода Свен і познайомив з ними волинське боярство. Не забув розказати про змову чільніших огнищан та бояр у надії, що з’єднає декого для своїх задумів. Та ще не зазеленіли пожарища й могили після останнього наїзду ятвягів, не оплакали ще волинські роди побитих мужів, батьків і синів, і не було охоти знову воювати.