Про все інформував Мстислава тисяцький князя Ростислав Соломирич, людина тямуща, метка й відважна.
— Що ж ви н. а ці вісті Свена? Що ти, боярине? Що інші? — цікавився Мстислав. — Невже ж їм байдуже, якої віри князь і дружина?
Бистро поглянув на воєводу Ростислав.
— Навіщо питаєте? — спитав обережно.
— Від вашої відповіді залежить усе! Я як посланець першого воєводи і заступника князя маю піддержувати і рятувати княжу владу в державі і мушу знати, хто мені в цьому допоможе, хто пошкодить.
Соломирич усміхнувся.
— Ваше питання, воєводо, зайве. Авжеж, що я послухаю вас, як самого князя, якщо ви за ним, а не проти нього… Наші бояри і то не тільки дружинні, але й земські, розуміють добре, що лад і безпека у Дажбоговій землі є безпекою їх самих і то без огляду на те, чи ятвяги війною чи миром перейдуть крізь Волинську волость. Поява ятвязького полку під Києвом буде причиною погрому закляканої київської дружини та упадку княжого роду. Віра князя тут ні при чому! Якщо князь путящий, то кожний радо поклониться його богам! Тим-то кажемо тобі, Мстиславе, всі заодно: прикажи йменням князя, а до трьох-чотирьох днів вісімсот кінних гриднів та до чотири тисячі піших ратників піде за тобою, куди захочеш, якщо запевниш їм безпеку волості.
— Не я буду ними проводити, Ростиславе, а ти!
— Я? Як-то? Тебе ж прислали сюди для проводу, гадаю. Ти один знатимеш, куди повести рать, і відповідатимеш за успіх перед князем.
266
— Ні, Ростиславе, небезпека є більша, ніж гадаєш, князя нема дома, а самої волинської раті не вистачить на те, щоб спасти державу. Червенські городи — надто лакомий кусок, я туди мушу йти сам, щоб підняти тамошнє боярство. Воно горде та неслухняне, але хоробре й вірне київському князеві. Одначе замість себе залишу вам Станка Збранича. Він змовлений з дочкою дідича Мощаниці, і там його знають… Його тесть теж за нами, хоч і мусить поки що лукавити з Свеном. А щоб не бракло послуху серед боярства, яке мусить слухати воєводи, хоча й не раз не слухає тисяцького, то я ось привіз вам дарунок.
Тут Мстислав устав з лави та видобув з мішка золотистий шолом, чаплину китичку і хутром рамований, багато шитий плащ, який носили воєводи Володимира. Соломирич зблід і не знав зразу, що сказати на таке підвищення. Уряд тисяцького давав право орудувати городом чи дружиною, але не давав ніякої влади над позамісцевим боярством. Слово воєводи було наказом для всіх, — а як був це тямущий та людяний муж — то всі слухали його радо.
Соломирич походив із давнього бужанського роду, який хоч уже за Ігоря перейшов у дружину, але й не розсварився із земськими. Така несподівана почесть залила хвилею радості його серце.
— Невже ж ти, достойний, і не попасеш у нас? — питав, заломивши руки, Соломирич.
— Годі, брате! Немає в мене й одної зайвої днини. З’їсти успію й верхи, поп’ю з баклажки, пересплю під крівлею Дажбога, та й тільки.
ПРИДАНЕ МИРОСЛАВИ
— Добро з приходом, боярине! — привітав Станка у дворищі Мощанина тивун Албаз. Він був онуком ховарезмійського раба, якого колись дід Мощанина привіз із Ітиля над Волгою. Албаз мав низьке чоло, скісні очі, висунені вилиці, а вся його поява мала в собі щось підлесного та хижацького, наче у тмутороканського барса.
Станко кивнув головою.
Станко кивнув голвою, але не відповів. Мощанин остерігав його не раз перед тивуном. Обійстя, мало не буденний вигляд, ні в чому не нагадувало обійстя боярина — хлібороба або купця. Замість стогів та оборогів, довгим рядом стояли тут стоси мішків з борошном та крупою, покриті від дощу волячими шкірами, бочки з ситою, та киселем, а великі продувні сушні, де сушено звичайно шкіри, льон, коноплі, всяке зілля або садовину, були повні вудженого м’ясива та сушеної риби. Виглядало воно на склад харчів біля княжої гридниці, тим більше, що у повітці біля самого двора, де звичайно переповувано найпотрібніші знадіб’я, вершилися в’язки ратищ, стріл та чималий стіс тугих, шкірами критих щитів. Кільканадцять варягів з щитами на плечах та мечами при боці вешталися по обійсті і кілька з них обступило Збранича при вході. Слова Албаза заспокоїли їх.
— Де товар? — спитав.
— Біля столярні! Тут е всього кілька корів для молока та сиру. Боярин не велів показувати товару ні варягам, ні «тим». Тивун із хитрим усміхом вказав великим пальцем позад себе на північ, відкіля мали надійти ятвяги.
— А від них нема вістей?
— Є, боярине! Вони післязавтра вдосвіта будуть тут.
Усміх щез з лиця тивуна, і хмара гніву промайнула по ньому.
«Союзник чи зрадник?» — питав себе молодець, але не находив відповіді. Гра була надто небезпечна, щоб її можна було грати наосліп. Щойно завтра ввечері мала надійти дружина та піша рать, а на ніч ладився наступ на склади в Мощаниці й засідка на Свена. Все те пропадало, якщо в серці тивуна чаїлася зрада.
— Що ж бажав би ти почути від мене? — спитав тивуна з вимушеним усміхом.
— Саме те, що й ти, боярине, ждеш від мене. Боярин з Мощаниці затіяв негарне діло…
— Негарне? Чому?
— У нас були ще до виїзду Свена висланці ятвягів. Я ховався на горищі, коли вони радилися з Свеном у гридниці, і чув усе. Ятвяги цим разом прийдуть з миром, а з поворотом камінь на камені не залишиться після них. Ні одного хвоста у стайні, ні одної білої голови не залишать погані у посіллях дулібів. У Володимирі сяде Арне Ернзіда з Данії на удільному столі. Бояри стануть служебниками варязьких гриднів Свена та нових приходнів із півночі, а всю челядь вивезуть у Грецію на торги.
— Ага! Отже, ти бажаєш, щоб я на власну руку пішов всупереч волі боярина?
— Я нічого не хочу! Я підаю все під твою боярську волю.
Станко Збранич удав, що надумується, тер чоло рукою, вкінці кивнув рукою на тивуна і пішов попереду у хату.
Дворище Мощанина було заможне, багате, одначе всі більші достатки були в Києві. У Мощаниці жив тільки тивун, який уживав обширні приміщення на склад шкір, меду та воску. У світлиці повно всякого грецького та східного крамного товару, яким торгував тивун на власну руку, і тут засіли обидва на непокритій лаві, при столі.
— Так! — сказав Станко, пересуваючи меч наперед себе. — В мене є спромога, а навіть охота змінити в дечому рішення боярина…
— Ох, вчини це, боярине, вся земля поклониться тобі за це, князь обдарує ласкою, а сам боярин дякувати тобі буде за це поки віку! А там, — тут знизив голос до шепоту, — у варягів є ще кілька скринь із гривнами, які прийшли з Витичева…
«Ах, тому то ти так дуже побиваєшся за князем!» — погадав молодець і вмить успокоївся щодо вірності тивуна.
Ховарезмієць, без сумніву, готов був зрадити всіх і вся, раз у гру входив гріш. Тому кивнув головою, наче справді погоджувався з ним у поглядах, і спитав:
— Які ж у тебе помічники у наміченому ділі?
— А коли можна надіятися дружини князя? — спитав замість відповіді тивун.
— Мабуть, післязавтра в полудень, — збрехав Станко без надуми, — здається, пізніше, ніж швидше.
— То саме добре! Поб’ємо варягів сьогодні вночі, а завтра з грішми втечемо у Звенигород, Теребовлю або який інший червенський город. При цьому вирядимо й майно боярина у Київ, дружині підішлемо вісточку та провідника, а цей поведе її туди, коли треба. Ні нога не повинна втекти з дворища.
Очі Албаза світилися від захланності, а в кутиках чаїлося лукавство. Так! Це був певний чоловік, одначе…
— Все те гарно! Сам бог напоумив тебе, тивуне, на важке діло, але чи воно вдасться, їй-богу не знаю. В мене є тільки двох ротоків і дві руки.
Албаз засміявся стиха.
— Ха-ха! На торговому ділі стоїть лад Руської землі. Ось цим, — тут показав рукою на розкинену куплю, — я приєднав собі чимало однодумців. Вони в довгу у мене, а таких, які зовсім невиплатні, буде до тридцяти. Спитаєш, може, чому я даю товар голякам? Саме тому, щоб мати в разі потреби готові мечі й рогатини. Я дарую їм довги, якщо поможуть мені побити варягів. Сьогодні вночі вони можуть бути тут.