— Ага! Значить, у тебе все готове і рішене. Навіщо ж тобі мене до цього?
— Я раб із рабів, боярине! Війна — не моє діло і за моїм проводом без волі боярина не піде ніхто. Провід може дати тільки боярин. Грішне життя, війна не купля. У бій не підуть за мною, тільки за тобою.
— Гаразд! Поклич людей на завтра перед світанком.
— Чому так пізно? — занепокоївся Албаз.
— Перед світанком сон найтвердіший, а ти не гадай, щоб твої кривобокі голяки справилися з варягами, хоч би їх було і п’ять на одного.
— Вони дужі люди, боярине! Я здохлятини не беру!
— Все одно! Ти не знаєш, що може княжий гридень або варяг у відкритому бою. їх двох розперіщило б твоїх тридцять ратників, як полову. Ні, Албазе, вели твоїм людям прийти аж над ранком. Де сплять варяги?
— Вони по двох сплять по всьому обійстю, а двоє сторожить постійно біля воріт і в повітці.
— То ти добре розглянься, де вони розклалися на нічліг, а на зорі розбуди мене!
Запала ніч, темна, бурхлива, одна з ночей, які бувають під кінець літа, коли воно змагається з осінню. Не спалося молодцеві. Надто важке рішення впало на його голову і серед нього губилася навіть зоряна поява Лелітки. Збудився, коли світло смолоскипа вразило його зір.
— Час уже, боярине, люди ждуть!
Скочив на рівні ноги Станко, потягнувся, протер очі, і, взявши зброю, пішов за тивуном.
Сіріло. На сході біліло захмарене небо, а відтіля потягав холодний вітер. У природі панувала тиша, як у церкві перед «святая святих»! Нишком прокрадалися обидва змовники попри сторожу в саді. Один варяг дрімав, опертий на щит та довге ратище. Широке вістря списа стирчало над кінчастим шоломом. Вся постать мала в собі щось несамовите. Ніби Одін скандинавської саги над Брунгільдою у сні, стояв вартовий варяг на тлі сірого неба, а за ним хильцем чаїлися Албаз і Станко.
— Він не сміє кричати, — сказав тивун, — я скочу й закрию йому рот, а ти, боярине, удариш мечем.
Станко завагався.
— Не вагайся, боярине! — підмовляв Албаз. — Я знаю, що тобі не легко вбивати ворога ззаду, але це оборона проти зради!
— Твоя правда! — відповів по надумі Збранич. — А все ж важко мені вбивати людину, не збудивши її. Тому поміняймося. Я заговорю до нього, а ти зайдеш його ззаду.
— Хай і так! — згодився Албаз. — Я навіть краще справлюся від тебе, боярине. Що ніж, то не меч, ні топір. Ножем дуба не зрубаєш, але і топором меду не підріжеш!
Станко обійшов вартового, а коли найшовся проти нього, пішов просто до саду. Ступав^ голосно, йдучи швидким рівним кроком. Варяг підняв голову і враз побачив перед собою темну постать. Вмить ухопив ріг, який мав при боці, а правою рукою наставив ратище проти приходня.
— Хто ти? — спитав.
— Я відпоручник боярина, що сьогодні приїхав!
— Ага! Чого тобі тут треба?
— Тивуна! Нема його тут?
— Ні! А ти чого лазиш вночі? йди спати, а то, на Гель, заснеш навіки!
— Не сердься, герою! Казав Албаз, щоб я його тут ждав. Він, певно, швидко прийде… А ось і він.
В цю мить чорна тінь з-під землі виросла за плечима варяга. Щось засичало, якби хто розпорював шкіряний мішок. Варяг упав, якби його відтягли з мотузка, на якому висів.
Із провалля через частокіл один по одному стали вилізати ратники Албаза. Було їх тридцять шість здорових, широкоплечих мужиків. Напівнагі, мали за поясами тільки ножі, а в руках набивані кременем дубові відземки.
— Ось боярин, зять нашого господина, — представив їм Албаз Збранича. — Він перебрав на себе ваші довги в мене і заплатить кожному ще по дві гривни, якщо допоможете йому опанувати дворище до приходу ятвягів.
— Це княжа служба, хлопці! — сказав Станко. — Моїми устами він наказує вам усім.
Перед дворищем у сутінках ранку ждали ратники Албаза спокійно і тихо, наче женці на прихід господаря. Перед ними лежали у рівному ряді шістнадцять трупів з порозчереплюваними головами, а з під кожного випливав потічок темної крові. З чималого шкіряного мішка Албаз виймав гранчасті кусні срібла і виплачував по черзі своїм ратникам. Двоє парубків розпалювало біля нього ватру, а двоє інших тягло здорового бичка на заріз. Коли появився Збранич, всі крикнули «Слава князевії», а молодий боярин подякував їм і наказав виточити для них бочку меду з боярської медуші.
Албаз завів Станка у повітку, де на долівці стояло шість чималих кованих скринь.
— Вози маєш?
— Ні, боярине! Я гадав перевезти все в мішках на конях.
— Дурний ти, тивуне! Кожний, хто повезе, знатиме, що в мішках, і позве тебе на суд. Треба конче возів, бодай двох. Візьмеш по шість парубків до кожного, і поїдете.
Спокійна поведінка молодця, в якій не було ні сліду хапливості, ні облуди, заспокоїла ховарезмійця зовсім. Він сів уже на коня і поїхав у село за возами. Та як тільки щез у чагарнику, Станко покликав Піснячка й послав його в селище закликати ім’ям боярина людей на рать для оборони від ворога. Рівночасно в тайні від усіх вислав і Грача на володимирський шлях підстерігати дружину. Він мав спровадити якомога найшвидше хоч частину війська. Станко аж тепер довідався від людей, що Албаз, користуючись з ятвязького спустошення, тримав у своїх руках долю мало не всіх бідніших господарів у волості. Він давав їм позички і то так, що поруч харчів та насіння, яких потребували, силував їх брати і всяку куплю, зовсім непотрібну та дуже дорогу. Відсотки забирали цілорічний зарібок, і не було ніякого способу вилізти з довгу, хіба воєнна добича або грабіж могли допомогти довжникам. Тим-то вони всі ненавиділи баришника, а проте мусили його слухати. Збранич використав їх настрій, і як тільки прийшли з найближчих хат перші кметі на рать, він уклав з ними договір і взяв їх у свою службу. Він уважав себе в праві оплатити їх з грошей Козняка, бо ці гроші і так були призначені для ятвягів.
Збранич наказав на скору руку укріпити дворище. Біля воріт височів величезний припас дерева з недалекого корчунку, і швидко парубки нарубали багато палів. Одні поглиблювали рови, другі підпирали насипи колами, вбивали готові палі і переплітали їх гіллям та терням. Коло полудня вернувся тивун з підводами.
— Що ти згадав, боярине? — крикнув Албаз злякано.
— Завтра вдосвіта прийдуть ятвяги, заки володимирська дружина наспіє опівдні, треба буде обороняти себе до їх приходу!
— Оборонятись? — заломив руки тивун. — Змилуйся, боярине, вони нас розіб’ють, рознесуть. Нас тільки сотня, а їх шість тисяч!
Молодець скочив наперед і вхопив тивуна за горло.
— Мовчи, поганий, а то скажу закувати в диби! — гукнув. — Чи ти гадаєш, що я зважився б змінювати самовільно наказ боярина з МощаниціІ Все те, що ти зробив буцімто на мою відповідальність, він наказав перевести в діло мені, але радив при тому остерігатися тебе!.
Я не бажав твоєї крові і зловив тебе на гроші Козняка. Ти бери достатки боярина й обвантажуй ними вози, та до боротьби не мішайся!
Албаз вийшов із дворища, де йшла розмова, на майдан. Рядом поставили підводи, а парубки стали виносити достатки боярина — в’язки шкірок: кун, лисів, білок, бобрів, соболів, кілька ведмежих та кількадесят гарно виправлених вовчих, звої полотна, величезні балі білої та чорної вовни, баранячі кожухи, турові й оленячі шкури, викочували великі круги воску та плоскі півбочки патоки, риб’ячий зуб та бурштин, мідь та залізо.
Коло полудня з поблизького лісу виїхав на спіненому коні Грач.
— Бачив я чортових синів на шляху! — повідомив він. — Небагато їх, правда, але близько! Виїхали верхом на стежу. І півкопи жита не нажнеш, а будуть тут,
— Виносити скрині! — закричав Албаз на парубків і кинувся туди сам, наче божевільний, забуваючи про все.
Скрині Козняка були великі й незвичайно важкі. Свен і Козняк зміняли були всі гроші та товар на срібні гривні, і тому треба було до кожної скрині щонайменше шість парубків. Зараз перший віз заломився під вагою трьох скринь. Треба було підв’язувати під розвору нову жердку та брати тільки по дві скрині на один віз. Одної підводи невистачало. З усміхом дивився Станко за Албазом, який забув навіть за грицні, що мав їх виплатити для нових ратників, а тепер спішив, щоб випередити ятвягів та дружину Володимира.