З лісу виїхав чималий відділ комонників, може, півтори сотні людей, і попереду на голові одного з них поблискував золотистий кінчастий шолом. Ніби крила птаха, розвівався на плечах червоний плащ княжого воєводи.
— Стій! Куди? — спитав він Албаза. — Я — Соломирич, володимирський воєвода і тисяцький князя. Що везеш?
— Я… я… везу у Володимир гроші боярина Козняка з Києва! — промимрив блідий, мов стіна, тивун.
— Завертай назад! У дворище безпечніше, ніж у городі, де нема воєводи, і сам боярин Станко краще збереже їх від такого хозарського мішкохвата.
Албаз завернув коня й оглянувся за Збраничем, який саме підбігав до воєводи. Він бачив, як обидва віталися й розказували собі всіляке, а там і обидва щиро розсміялися. Тоді почервонів від пересердя, заскреготав зубами, хлиснув коня й кількома скоками найшовся на майдані дворища. Погнав його вскач і за хвилину щез у лісі, на північ від дворища.
ПОГРОМ
З-над далеких деревлянських багон сходив місяць. Великий, помаранчево-червоний кружок виступав понад ліс і розсипав по ньому добуті з підземелля скарби. Вечірня роса перемінювала осінній краєвид і чар купальної ночі. Корони лісових велетнів споглядали на своїх підданих — орішник, терен, калину та трепету. Криваво, наче карбункули, світилися грона рябини, а безліч світлячків спурхувало у повітрі.
Був це саме час, коли дики, виплекавши молодих, починали свої дорічні мандрівки по лісах та полях. їх хрюкання почувалося скрізь, всуміш з пориком турів з глибин нетрів сонної пущі. Покрик водяної та болотяної птиці підіймався на мокравині. Гайвороння хмарою кружляло понад чималою поляною, та не находило собі затишного місця на нічліг, — вся галява була густо встелена тілами якихось диких створінь. Одні з них були схожі на вовків, інші — на малих ведмедів. Щойно зблизька можна було розпізнати, що це люди. Посередині галяви, на розстеленій ведмежій шкірі, сиділо три мужі. Один із них був у наряді руського боярина, два другі — варяги. Вони належали до полчища ятвягів, які, йдучи найчорнішими нетрями, перейшли уже мало не всю Волинь. У поході ятвяги живилися принесеними припасами, не займали ні поодиноких людей, ні селищ, тому й переходили швидко й непомітно. Аж під Володимиром мали виплисти на хвилях крові й пожежі, а поки що ховалися в лісі. Були це тугі мужі, біляві, широкоплечі, синьоокі, худі й костисті, швидкі та пружисті, як пристало на ловців. Мали вони і коні, малі, кудлаті, сильні, на яких їздили легко крізь багна та нетрі. Безпросвітна нужда примушувала ятвягів шукати раз у раз здобичі у землях багатших сусідів. Тому користувались з кожної незгоди між боярами, ворохобні селян або пограничних суперечок і запускали свої загони углиб нещасних земель. Вони шукали головно всяких припасів, брали і бранців — багатших бояр та куцців на викуп. Усе, що годі було узяти, — нищили, а відрізнялися від варягів, та печенігів тим, що не були такі кровожадні й воліли, щоб населення від них тікало, замість убивати його.
Втомлені цілоденною мандрівкою, спали ятвяги довкола вогнищ. Три мужі на ведмежій шкурі вели розмову уривково й мляво, попиваючи з турових рогів мед. Були це Свен, Арне та ятвязький кунігас Ланктас.
— Північ уже минула, — сказав Ланктас, — час вислати стежу.
— Навіщо? — спитав Свен. — У Мощаниці сидить уповноважений нашого союзника та двадцять моїх гриднів.
Настала мовчанка. Ятвяг раптом став пильно прислухатись і встав.
— Чую тупіт коня! — показав рукою в сторону оселі.— Ви, варяги, не чуєте, але я, лісовик, чую. Один їздець їде сюди.
Приклав до уст кістляве свистальце і тричі засвистів стиха. Враз прочуняли заспані варти, а по хвилині їх голосний поклик звістив, що їздця уже зупинили перед табором. За якийсь час перед трьома ватажками з’явився у супроводі трьох вартових молодий чоловік у довгому подорожньому капоті з блудними скісними очима, ввесь у дрижаках.
— Албазе, рабе поганий, який Альб чи Ніфбюнг зігнав тебе з соломи у цю останню ніч? — гримнув на нього по-варязьки Свен.
— Ох, воєводо! Нещастя сталося! Дворище опанував Соломирич з двома сотнями людей, а дружина з Володимира вже в дорозі. Завтра опівдні буде тут…
— Завтра вдосвіта дворище буде у наших руках! — сказав на це Арне.
— Де ж ділися мої гридні? Чи не боронилися?
— Не мали коли. їх напали у сні і вигубили ще минулої ночі.
— Ні один не міг утекти?
— Як бачиш, воєводо, тільки я один врятувався.
— Вони, певно, пиячили всі разом!
— Ні, воєводо, — швидко заперечив Албаз, — вони всі померли на місцях, вказаних тобою.
— Коли так, то була зрада, а зрадником міг бути, — раз ти живий, — тільки ти! — гукнув Свен.
Албаз упав на коліна.
— Клянуся кістками батьків і дідів моїх, клянуся всім, що мені святе, що ні одне слівце з моїх уст не допомогло ворогам у злочині. Така, видко, була воля темних богів.
— Не клянися, рабе! Твоя клятьба не доказ, а правда втонула у крові! Скажи, як могли володимирці дібратися до дворища, коли ще позавчора були далеко на заході?
— Видко, вислали розвідника, а цей прослідив все.
— А ви, як у вас було двадцять пар очей, не бачили його?
— Наша вина, воєводо, не бачили!
— Отже, слуг не було у дворищі під час нападу? — спитав Ланктас.
— Ні, вони зовсім не показувалися туди, бо варяги заповіли, що всякого дуліба, який не приходить від боярина з Мощаниці або від воєводи Свена, уб’ють: мене одного лишили.
— Гридні пропали всі, отже, зрадив їх той, хто залишився, — промовив Свен.
Албаз зірвався; він почув, що пропав, його лице позеленіло.
— Воєводо, — закричав, хапаючись за голову, — чи ж я йшов би сюди, якби був зрадником?
— Так, тебе вислали, щоб ти ще раз повторив свою роботу між нами, — відповів Свен, а його страшні очі уп’ялися в обвинуваченого. — Таке випряли Норми, і я, як вірний син богів, піду назустріч необхідності і дам тобі нагоду оглянути наш табір із вищого місця.
Мов рисі з дерева на молодого оленя, так кинулися на Албаза два вартових і притримали його, а третій ятвяг закинув йому на шию зашморг. Ягвяги перекинули другий кінець зашморгу через гілляку, високої сосни і підтягнули напівбожевільного ховарезмійця. Руки його опали, ноги витягнулися, лице зчорніло, тільки язик висунувся з-поміж жовтих зубів, а малі, скісні очі, круглі й мутні, вийшли наверх.
— Світлі Ази наслали нам цього сина пітьми, щоб розкрити витівки ворогів, — сказав вкінці Свен. — Світле око Одіна спочило ласкаво на його вибранцях. їдьмо негайно. Якщо прийдемо вчасно, захопимо ще ворога у сні і одним махом можемо закінчити війну за Волинь.
— Волинь — багатий край. Те, що маємо взяти завтра, треба взяти нині.
Уже сіріло на сході, коли ятвяги прийшли у порубані ліси біля Мощаниці. Арне, Свен і Ланктас опинилися на дорозі, якою минулої днини тікав до них Албаз. Від півночі та заходу ліс підходив тут під дворище на два стріли з лука, на схід лежало селище, на південь оброблені поля та сіножаті. Простір між лісом і частоколом був порожній, зарослий тільки низькою травою. На ній паслося або спало кільканадцять коней, а біля них лежало на землі два пастухи. Мовчки виступали з темного лісу громади ятвягів, усіх їх могло бути до двох тисяч, решта залишилася в лісі, розкинена вздовж шляху, а було їх удвоє стільки. Четвертина мала коні, інші йшли пішки.
Аж ось із близького озерця понісся крик журавлів. Мов на даний знак, обидва конюхи зірвалися з землі і стали зганяти коні в табун.
— Не сподіваються нас у дворищі! — сказав Ланктас до Свена. Цей кивнув головою:
— Так, але як тільки табун причвалає додому, пробудяться всі. Треба наступати негайно, — відповів.
На даний знак ожив ліс, і з кущів на окраїні лісу, наче хвиля припливу на скалистий берег, хлинули дві тисячі шкірами вкритих мужів. Коли добігли до дворища, тоді з тисячі грудей добувся не крик, а рев, такий страшний і нелюдський, що, здавалося, самі палі частоколу від переляку постеляться мостом на глибокому рові. Та несподівано перші гуртки ятвягів чомусь стрималися. В тиші ранку виразно і ясно почувся дзенькіт та свист стріл. Очевидно, дворище мало досить сильну залогу, до того ще й зблизька замість стріл стали вилітати убивчі ратища.