Святополк зайшов у літа досить далеко, подумав про сім’ю, а коли подумав, що вже крайній час обзавестися жінкою, було запізно. У його товаришів давно вже підростали цілі гуртки дітвори та молоді, тож самітно, не відрадно, сумно було у Заріччі. Бояриня Ольга, а за нею всі сусіди, привикли вважати його посілля дідицтвом Млада, наймолодшого Збранича. Та не так сталося, як гадалося. З останнього походу вернувся Святополк не один. З ним була невелика ростом чорнява з чудовим личком та очима, чорними, як нічка у Чорногорі. Гарні були дівчата на Русі, чи то в боярських дворах, чи мужицьких хатах, одначе такої кралі не бачив ще ніхто у городській волості. її то впровадив Святополк у двір та наказав челяді служити їй як боярині. Справді вона схожа була більше на княгиню, бо мала золоте чільце, намисто з грецьких монет і чудові сукні. Зате поведінка її була дивна. Вона не займалася нічим поза вишивками та виправою дорогих шкірок. Ніхто не вмів так виправляти шкірки, як вона. У Заріччі цією працею займалися гарбарі, а жінки мали з варивом та господаркою дуже багато діла, яке займало в них мало не ввесь час до пізньої ночі. Про все те Живійка не мала поняття. З легким, згірдним усміхом дивилася на забруднені від праці руки жінок та знизувала раменами, бачачи заставлені столи. Шматок сушеного та вудженого м’яса, сухий коржик з якої-небудь муки, а то і капуста, буряки чи лобода, кришка меду — ось і все, чого треба було їй до життя.
— Пусте, що їсти, — говорила повільно, потягаючись, наче кішка спросонку. — Головне, щоб бути гарною та стрункою.
Даремно говорили їй жінки та дівчата, щоб подбала про хазяйство, про страви, які любить Святополк.
— Що ви? — сміялася вона. — Він же ж до мене прийде, не до миски. Я себе приберу, як тую квітку намальовану, заквітчаю гарним зіллям, поцілую черлені губки, аж коов попливе по вусах, руками пригорну, ніжками здавлю, що душа з нього вилетить та сяде мені на плече дивитись в очиці. Або то біла голова, довго молода? Гей! Шкода заходу! Полиняють брови, личко зів’яне. А тоді і всі скарби Візантії не знадять його, не то повна миска!
І справді, добре розуміла боярина Живійка. Він і не запитався, хто готував йому їжу, а насолоджувався тільки красою господині. На всі зауваги братової та бояр відповідав постійно:
— Не молодик я і не хлібороб. Дітей у мене не буде, а ще якби були, то я радше себе й вас убив би та все Заріччя спалив до кореня, ніж покинув би свою квітку намальовану. Поза боротьбою та дружинним побутом княжого гридня одно добро дає життя мужеві — молода, гарна дівчина. У мене люба те саме, що у співця струни. А чи є для співця щось дорожче струн?
Ідучи в останній похід, Святополк скликав рідню та старших кметів з околиці та в їх присутності передав Заріччя жінці, щоб пізніше ніхто не заперечував право вдови на посідання. Та як тільки Святополк від’їхав, братова кинулася підмовляти кметів, щоб не виконували пізніше Святополкову волю, щоб селище перейшло на її молодшого сина. Та відколи Станко пішов між гридні князя Володимира, мати відчула вперше самотність та брак свого первенця. Вона дізналася була, що він ходив у всілякі походи, опісля, що пропав десь у степах, та більше як два роки не чула про нього ні словечка. Тим-то й послала Гриву провідати та прохати Станка приїхати у городницьку волость, хоч би на тиждень-два.
У дворищі Мощаниці чималий рух та гамір. Уся рать збиралася на майдані та гомоніла про свіжі вістки. Вони були добрі, тому радісним окликом привітали гридні Збранича.
— Вістки, вістки з Червенської землі прислав воєвода! — гукали.
У світлиці сидів Соломирич при столі, а біля нього старий тивун небіжчика батька — Грива.
— Гриво, дядечку!
Старий зірвався, зблід, а там і впав до ніг молодця.
— Усе добро хай прийде з твоїм приходом, дитино! — гукнув зворушеним голосом. — Хай не ступить твоя нога на темне, погане місце. Боже Дажбоже! Сподобив ти мене, старого, оглядати, ще молоде личко дідича нашої волості. Хвала, хвала тобі, могутній, добрий, а тобі, боярине, поклін!
— Ні, не поклін, дядечку, ні, не при ногах тобі місце! — підняв старого Збранич і обняв Гриву та поцілував його прив’яле, бородате лице.
— Вибачте нам, воєводо, ми не бачилися два роки!
Соломирич усміхнувся.
— Не я стану дорікати молодикові, який шанує старого, хоч би цей був тільки тивуном.
— Яким же ти світлом причвалав аж сюди? Що там дома, що мати, стрийко, брати?
— Мене прислав воєвода Мстислав, бо я приїхав був до нього з наказу твоєї матері у справі городницької волості. Тисяцький Святополк та боярин прислали гроші, та не знали, чи ти одержав їх, чи ні. Ярослав і Млад уже обидва у дружині Святополка десь біля Перемишля, та ні йому, ні їм не загрожує небезпека. У Мєшка іде тепер завзятуща боротьба на півночі та на заході, він сам старий, сини ворогують між собою та батьком. Словом, боїться! Тим-то воєвода Святополк залишив оборону пограниччя місцевим тисяцьким, а сам подався у своє Залісся. Там пробуде тільки два-три дні, а опісля піде на Київ. По дорозі збере рать з усіх волостей тиверських, деревлянських та полянських, а й тобі велів туди їхати. Зате зимувати будеш уже дома.
Про все те знав Грива, недаром увесь вік прослужив при боярській рідні Збраничів. Всі бажання та задуми боярині Ольги, воєводи Святополка та братів Станка були йому відомі куди краще, ніж самому молодцеві, який умить це зрозумів і спитав:
— То гадаєте, дядечку, що після смерті стрийка мати прожене стрийну з Заріччя?
— Ні! — рішуче заперечив старий. — Вона багато балакає та береться шкодити ненависній свояці, але на таке діло вона не піде. Надто, бач, праведна у неї душа.
— Так, то так, — знизав раменамгі молодий Збранич, — але де йде про землю та гроші, про владу чи значення, там і богомільний праведник забуває про хрест. Мати любить дитину і бажає їй добра за всяку ціну, це наказує їй навіть віра! Бачиш, Гриво, я вже пять літ живу віддалік від батьківського селища, і бачу, що той хрест, про який учила мене мати, не однаковий у всіх…
Неохоче махнув рукою тивун.
— Я знаю, що люди скрізь однакові, чи вони з хрестиками, чи без. Чи в кого ідол Перуна у божнику, чи яка ікона, чи висить перед ним зілля, чи лампада, душа не змінюється від цього, коли він не живе чесно. І саме тому кажу, що мати Ольга не посягне по майно Живійки і не осоромить себе. А там, гадаю, що стрийна й так не висидить довго у дворищі. Вона швидко найде собі другого чоловіка, який захистить її від напасті.
— Гадаєте?
— Так! У неї вельми пристрасна вдача і, видко, що в горах, звідки вона родом, жінки й чоловіки не дуже міцно зв’язані подружжям. Святополк сказав виразно, що Заріччя є для вдови тільки так довго, доки не вийде заміж, а тоді переходить на його дітей або на вас.
Довго гуторили Грива і Станко про вдачу боярині, про її клопоти та про те, що не можна поділити три селища на чотири частини. Правда, сини Ольги швидко втратили батька і тому вельми шанували і любили поважну, тямущу матір, а її воля була для них законом. Та бояриня знала, що вони поженяться, а тоді прийдеться двом хазяйкам господарювати біля одного горшка. Десятьох мужів, мовляв, засяде у згоді біля одного казана, та в одній хаті навіть мати з дочкою не проживуть у згоді, якщо обидві захочуть верховодити.
— Ти, Гриво, — сказав вкінці після довгої надуми, — скажи боярині, щоб поділила майно так, якби мене не було. Оце дворище, де ми тепер, це придане моєї невістки. Я тут осяду і не стану непокоїти її старості молодою хазяйкою. Моя пайка хай буде її вдовиним віном. Крім цього, порадь їй, щоб не дробила майна, а корчувала дикі зарослі на Підгір’ї. Там землі багато, людей мало, можна бранцями та закупами насадити нову волость для Млада. І він, і Ярослав — молодики, багато дечого зможуть ще придбати у княжій дружині, тож нехай не сидять дома, а йдуть у світ. Доки мати здорова та дужа, на біса вони у волості. І без них буде кому ловити дівчат на Купала га ходити зимою на ведмедів і вовків!
Другої днини Станко і Грач посідлали коней і стали прощатись з Соломиричем та товаришами. Всього двох людей узяв з собою Збранич для більшої, безпеки, решту залишив воєводі. Перед виїздом сам воєвода пообіцяв йому заопікуватися як слід закопаними грошима Козняка, і десь після першого подою не було уже Станка у Мощаниці.