— Гм! Воно тяжко буде виграти, якщо Олешич розіб’є печенігів.
— Ба, ми станемо тут у Києві певною ногою.
— Коли?
— А хоч би і зараз!
Вичепурений та відсвіжений якимись незнаними східними пахощами, Свен увійшов у вітальню. При довгому низькому столі сиділо тут до тридцяти мужів у дозрілому віці, деякі з них світили вже навіть сивиною й лисим черепом. Довгобороді обличчя вказували на германське походження більшої половини з них. Останні були, очевидно, греки, та без огляду на велику різницю у вигляді, всі почували себе вільно. Швидко опорожнювалися срібні чарки з темним грецьким вином, тільки кошички з усякими східними солодощами залишалися недоторкані. У розмові раз у раз повторялися імена Рогніди, Володимира, Арне, Добрині, Путяти. Та як тільки появився на порозі Свен, усі враз замовкли, і погляди всіх звернулися на нього. Добру хвилину дивився Свен на зібраних зором вужа, сила якого паралізує здобич. Свен знав добре силу свого зору, його права рука піднялася над голови зібраних повільним урочистим рухом жерця.
— Вікінги, діти далеких земель, яких доля кинула на чужину, привіт вам! — сказав врешті низьким, сильним голосом.
— Привіт, привіт! — загомоніли у зборі.
— З далекого заходу підіймається з безодні голова злющої, зрадливої богині Ран. Весла забарвляються кров’ю її дітей і гуде буря. Вже Гель держить клятого Фафніра, а його кров дає переможцеві непоборну силу.
Тут меч блиснув у руці Сена, той самий грізний меч, який стільки душ відправив уже у безодню ночі.
— Вперед, вперед, за тобою, Свене! — закричали варяги, а навіть греки, які тільки дещо розуміли з слів воєводи, піддалися непереможному впливові його появи. І вони теж підняли чарки з окликом «ніка», наче вітали імператора. Коли дещо притихли оклики, Свен знову підняв руку.
— То волею вашою є, щоб я, Свен Герюльфсон, був керманичем вашого судна?
— Так, так! Слава конунгові! — закричали варяги і змовкли, наче злякані звуком своїх слів.
— Добре, беру провід! — сказав Свен. — Буду конунгом, доки не покладу під ноги всіх ворогів і не воздвигну в Києві стяг нової держави вікінгів.
Сів при столі і велів Даудові подати вина.
— А тепер розкажи, Еріху, коротко, що сталося за час моєї відсутності у Києві.
— Недобре сталося, конунгу! — відповів Еріх. — Завели нас франки, завела Рогніда, завели деревляни, завели бояри. Ми — самі!
— А Рогніда?
— Вона казала нам передовсім присягати своєму синові, а ми знаємо тільки тебе. Та вона потягла за собою деревлянських бояр, відпоручники яких приїхали в Київ два дні тому. Вони привезли вістку про перемогу дулібів та твою смерть.
— Довго живе той, кого поховають лихі язики. Залишіть Рогніду мені. У мене вільна рука, а місце подруги конунга ще незайняте!
Аж ахнули варяги, почувши таке. Справді! Подружжя Свена з Рогнідою дало б йому рішучу перевагу в городі та забезпечило б владу аж до приходу Володимира. А до цього часу прийдуть з Скандинавії та з Полоцька нові полки, печеніги переймуть князя на порогах, як колись великого Святослава…
Тимчасом Свен допитувався дальше про боярство і дізнався, що Мощанин вельми притих і знову зав’язав зносини з Добринею та Олешичем, і тільки один волхв Ярослав бажає їм добра. Та він стоїть сам один серед населення, яке й чути не хоче про іншого володаря.
Дізнавшись про все те, Свен попрощався і велів чотирьом мужам, відомим хоробрістю, іти за ним. Ще цієї ночі мали прислати Свенові всіх озброєних парубків. Він прямував у своє Посілля на Берестово, де не був іще від свого виїзду на Волинь. Вийшовши на площу перед княжий двір, розглянувся довкола. Площа була пуста, залита пливким сріблом місяця, на якому чорно значились тіні п’ятьох варягів, ніби п’ятьох демонів на ясній галяві бога світла. Перед ними дрімав серед розкішного запашного саду терем Володимира, а далі при з’їзді на Поділ світилися два кам’яні стовпи при брамі двора Рогніди. Біля терема наглухо заперті, сріблом ковані ворота капища вабили зір блиском полірованого металу, а по тому боці площі вершилися стрімкі покрівлі будинків варяга.
— Ти, Еріху, підеш до волхва Ярослава і попередиш його, що в саду Перуна біля капища стане ще сьогодні вночі залога. Вона займе вдосвіта терем і двір Рогніди та не пустить на площу крамарів!
Звук рога вітав Свена при вступі у посілля. Придвірник давав рогом знати, що сталася надзвичайна подія, і будив мешканців. Дворище Свена не було порожнє, хоча й не було у ньому господаря. Перші привітали воєводу-конунга гридні-прибічники, опісля тивуни, які управляли маєтками Свена, а на осінь прибули у Київ з усіма земельними плодами та з усією варязькою прислугою, вкінці гості з Новгорода, Ізкоростеня, Овруча, Полоцька. їх попрохав був до себе Свен на осінь, бо надіявся, що треба буде йому ще до приїзду збройної сили для своїх планів. Коли всі зібралися на майдані, колишній сотник полку Свена Карлзефній голосно окликнув конунга. Враз добули мечі і вдарили об щити гридні, тивуни і челядь, а там гості зрозуміли вмить, що тут іде про народження нової держави вікінгів, і з захопленням приєдналися до оклику.
— Слава конунгові! — загомонів грізний оклик яких двохсот грудей, а стук мечів наповнив повітря брязкотом. Заворушилося щось у сусідніх боярських дворах, почулися запити та оклики, але ніхто не йшов дивиться чи слухати. Без сторонніх свідків, самітньо відбулося проголошення нового володаря Києва, наче не рішалася тут доля усього народу, а тільки самого Свена та його приятелів.
Конунг не журився тим, бо знав, що щойно успіх помножує ряди переможців, а поки що треба обмежитися власними силами. Він вислав Карлзефнія з гістьми, щоб обсадити вартівні при західних та північних брамах Києва, а сам зі своїми вирушив на княжу гридницю, де, як довідався, пробувало до сотні отроків та старих, вислужених гриднів, яких залишив Олешич для забезпечення княжого двора.
Охоче ступали варяги за ватажком, якому теж неначе зменшилось тридцять років. Він видав наказ убивати кожного, хто не піде з ними, і стихійне бажання бою та розливу крові, вроджене у варягів, пробудилося у всіх. Вигукуючи радісно, вони з брязкотом та тупотом бігли до воріт терема.
— Хто йде? — почулося питання, і у хвіртці біля великих зачинених воріт з’явилися дві голови — одна старшого гридня у шоломі, друга — молоденького отрока, вся в кучерях, з невинними очима дівчини та дитячими устами. Хвіртка була заставлена високою на лікоть кам’яною плитою, так що треба було її переступати. Обидва вартові вихилилися поза плиту, наче через вікно.
— Конунг Русії—відповів Галляр Фіннгоге, відомий своїми убивствами і грабежами у північній Німеччині.
— Ви ж знаєте, що князя нема, Добриня лежить недужий, а Олешич у полі, Путята й Мощанин у своїх дворищах, а при недужому, є тільки духовник Євзевій, — відповів старший вартовий.
— Саме тому ми ведемо конунга Свена, якого вам треба!
Мимохіть подався вартовий, а лице його приблідло, коли побачив перед собою Свена.
— Воєводо, — почав, — не личить тобі уночі п’яним гамором…
Не скінчив, бо в цей мент ратище Галляра пробило йому шию наскрізь, і юрбою хлинули варяги на майдан…
— У гридниці не залишіть ні одного живим, хто не признає нової влади! — наказав Свен. — Галляр поведе вас. А я піду приборкати Добриню.
Тільки з чотирма гриднями подався Свен у терем, але ще заки дійшов до світлиці, де лежав Добриня, почув відомий йому рев варягів, що вбивали опірних гриднів.
СЛОВО ДОБРИНІ
Була це та сама світлиця, де радився було Володимир з Добринею, Путятою, Олешичем та Мощанином, яку відповідь дати грекам. На лежанці спочивав Добриня, стомлений смертною недугою. Вона вже вдруге цього літа повалила його, наче крислатого дуба у пралісі, і цим разом на веселому погідному обличчі старого витязя поклала вже Морана свою холодну руку. Добриня догоряв, і тільки ще слабі проблиски життя світилися в його глибоких темних очах. Та все-таки з них виглядала ще молодеча сила духу. Біля недужого сидів на високому стільці праведник Євзевій в єпітрахілі, а на столі біля нього стояв простий дерев’яний хрест та замкнена скриньочка. Дві воскові свічки горіли по боках хреста.