— Правда, — підтвердив Свен, але в голосі його не було певності. Після того скорою ходою подався в посілля Рогніди.
Княгиня вже не спала, але не встигла ще як слід одягнутися. Коли Снорре приніс вістку, що Свен надходить, на ній була тільки мірта та верхня нагортка. Коротке, втяте кілька місяців тому, волосся ще не відросло, й вона швидко пов’язала його хустиною. Так прийняла Свена. Варяг привітав її з пошаною та довгу хвилину приглядався до неї з подивом. За останні місяці у вигляді княгині сталися чималі зміни. Краса її не зів’яла, та втратила жіночу ніжність і м’якість. її прегарні риси наче скам’яніли у холодній суворості. Не любов красувалася на її обличчі, а повага та сила. Хвилинами стягала брови й затискала уста.
— Вітай, Рогнідо, — сказав варяг, сідаючи на ослін. — Як бачиш, я одним махом, як пристало вікінгові, здобув Берестово і на моєму чолі великокняжа шапка нашого спільного ворога 1
— Шапка? Не бачу її! Чую тільки, що ти побив гриднів та пограбував гридницю. Та надаремно я виглядала війська, наємних ятвягів, варязьких полків, змійових човнів. Бачу голову, на якій є місце на вінок конунга, та вінка не бачу.
— Кривдиш мене і моїх гриднів, Рогнідо! — відповів Свен спокійно.
— Недобре мужеві не княжої крові сягати рукою по владу, коли вона йому не належиться. А ще влада, вкрадена в дитини… — Вона вказала рукою на ліжко Ізяслава.
— Говориш, як жінка, Рогнідо! Ти бажала, правда, щоб наші земляки присягали на вірність йому, та з цього не вийшло нічого! Ніяий вікінг не покориться жінці, ні дитині! Сама знаєш, що я не бажаю влади для себе, але мушу взяти її, бо як ні, то візьме її Галляр, чи Еріх, чи який другий ватажок, раз вона випала з рук Володимира. У тебе є відпоручники деревлянських бояр, накажи їм привести рать, а, вдержавши Київ, ще до приходу Володимира заволодіємо землями!
— Ми? Хіба ти, а не я! — ворожим тоном відповіла княгиня.
— Так, я, але з тобою, Рогнідо, а після мене… він.
Тут кивнув головою у сторону дитини.
Кров хлинула до лиця Рогніди. Ніж убивці, отрута, скорчені у смертних судорогах тіла то Свена, то Ізяслава, її власна смерть — все те склублене, перемішане у якийсь дивовижний хаос, промайнуло блискавкою в її уяві. Вона рішилася відразу.
— Хай буде! — сказала спокійно. — Я погоджуюся! Та ти не сподівайся деревлянської раті. Я сама надіялася, що пам’ять князя живе ще в народі. Та я помилилася. Вони всі задоволені ладом та безпекою, а хто ще не забув на кров предків, той не має сміливості кинути бойове гасло між ситих і п’яних бояр, Деревляни — не варяги, Свене, пам’ять у них коротка, а чим більше світяться плуги, тим більше ржавіють мечі. Тільки полочани не забули ще Рогволода, і їх рать є вже на півднини дороги на ріці. Невелика вона, та добірна, а веде її давній дворецький мого батька, боярин з варязького роду Гельгі. Якщо її поміч дасть тобі перемогу, то користуйся нею. Якщо ні, то я під її охороною від’їду у Полоцьк, а тобі лишу тут вільну руку у всьому.
— Пішли зараз за дружиною і накажи їй вдарити на киян, якщо між нами прийде до боротьби.
— Від цієї хвилини ми заодно? — спитала Рогніда, встаючи.
— Так!
— Боги чули твоє слово! — закликала Рогніда, а в голосі її звучав тріумф.
БУРЯ В ГЛЕЧИКУ
Серед загального пригноблення, яке панувало в Києві від нападу печенігів та через відсутність князя, замах Свена викликав серед населення нечуване озлоблення. Як-то, тоді, коли там, над Стугною, рішалася доля цієї полянської землі, кляті варяги розбивали єдину забезпеку народу — укріплене місто? Саме тоді, коли всі з тугою' виглядали свого сонечка — Володимира, самозванець займе його престол, а з володаря величезної держави руського племені робить ізгоя? На Перуна та Дива! Горе йому й усім, що з ним!
Вже зранку озброєні огнищани, купці, ремісники та передміщани стали збиратися юрбою на вулицях та Подолі, біля пристані та при виїзді на Берестово. Всі знали вовчу вдачу варягів, і всі раді були з того, що Володимир вивіз варязькі полки у Візантію; а тут варяги мали б стати панами усієї землі? Жорстокість, безоглядність, нахабність та несправедливість варягів були надто відомі, їх геройство у мирному побуті було скоріше хибою, ніж прикметою, а саме мирне пожиття, а не воєнну завірюху любить спокійний невійськовий громадянин. Тим-то всі гуртки рішили не приймати нової влади та порозумітися з земським боярством, яке у відсутності дружини правило городом та землею.
Рівночасно у домі Путяти зібралися визначніші земські бояри. Не було тільки Мощанина, який другий день чомусь не покидав капища на Берестовому. Страшне обурення панувало у зборі. Ось на площі перед княжим теремом валяються у пилюці окривавлені та догола обдерті тіла любимців — дітей, викоханих матерями, випещених батьками нерідко уже на старості літ. Як тільки Путята появився між боярством, скажена лють вибухнула між зібраними, немов то старий боярин відповідав за те, що сталося.
— Ти вигубив наших дітей? — кричали одні.
— Кров їх упаде на тебе та на твоїх! — ревіли крізь плач інші.
— Чи дозволите сказати слово, брати? — спитав. — І я заплатив смертю наймолодшого внука! — була спокійна відповідь, і враз випрямилася похилена постать старця понад голови всіх. — Ніхто не сміє сказати, щоб моя жертва була менша від інших. А щодо провини, то у чому ж вона? Чи в тому, що я піддав вам гадку послати дітей у княжу дружину? Тут завинила злочинна злоба варягів, тож на них відомстіть свою кривду!
— Нехай князь карає винних, це не наше діло!
— Кажеш, що нам ніяке діло до княжих справ? А чому-то земські ремствують на дружинників та на дружинних бояр? Бо держава стояла досі тільки на них, а не на вас. Володимир перший відрікся варязької дружини і опер свою владу на вас, а ви кричите, яке вам діло? Свен зрозумів це найкраще і вчасно налякав вас, а тепер посягає по княжий стіл. Саме був у мене його посланець. Він домагається видачі скарбу!
Запанувала мовчанка. Як-то? Після різні дітей варяг домагається від земського боярства влади, скарбу, піддачі, вірності? Це ж нечуване!
— Володимир? Наше сонце? Куди там? — кричали голоси. — Це варяги творили таке в Полоцьку, а в нас за Ігоря!
Гамір зростав з кожною хвилиною, врешті молодші кинули гасло: «До зброї!»
Вибрали Путяту воєвоводою, а цей призначив двох ватажків — бояр Святослава Гречника і Богдара Болестратича, які мали закликати на рать огнищан Києва.
Уперше від довшого часу зароївся знову майдан біля капища Перуна. Варяги не дозволили крамарям торгувати на площі, де лежали тіла побитих княжих гриднів, і лють київських «гостей», сторонських купців, була безмежна. Вони, бач, звикли до того, що навіть візантійські астіноми були з ними чемні, а тут якісь дикі варяги нахабно їх проганяли. Усі просто пішли під капище і почали шептатись між собою, а там і покликали волхва Ярослава та прохали прийняти жертву для богів. За той час, як вони молилися, їх служба відвозила крам з торговиці, а за часок верталися, і кожний ніс своєму господинові зброю. Поки хто міг розібратися, у чому річ, щезла повага і побожність вірних, а волхв опинився раптом перед ватагою добре озброєних мужів. Були це досвідчені люди, здебільшого гречники або залозники, більше вояки, ніж купці, які у нічому не уступали варягам, бувалі у боях з печенігами, бродниками, болгарами, греками, ятвягами.
І обвалом грянули «гості» з челяддю на неприготовлених ратників Еріха. Почався бій біля капища. Полк Еріха, певно, був би розбігся, якби Свен не послав був Галляра з його відділом і не привернув рівноваги. Але й київським «гостям» прибула підмога. Велика юрба народу залила площу, а між не?© виднілись на коні Богдар та чималий гурт земських бояр. Дощ ратищ та стріл посипався на людей Галляра, і Свен, який приглядався до всього з вікон терема, зрозумів, що до приходу Гельгі може хіба тільки боронитися на Берестовому і то з напругою всіх сил. Еріх і Галляр з втратами перейшли у княжий двір. Капище залишилося в руках купців, а оклик тріумфу привітав цю перемогу.
З другого боку, Путята вислав Святослава Гречника з іншою ватагою в обхід, щоб від ріки оточити Берестово і через сади Рогніди напасти на варягів у теремі. Після обіду мав великий вічевий дзвін киян дати знак до головного бою. Варяги після першого наступу киян зрозуміли, що не обрахували добре своїх сил, викликавши до бою велетня. Поляни не були кельтороманськими здохляками, ані зашитими у шкіру тюленя й озброєними кістяними стрілами людьми півночі. У своєму серці вони не знали страху перед появою варягів, як мешканці Німеччини, Франції, Італії або Англії. Варяг був для русича купцем або гриднем князя, свого чи ворожого, який справді служив вірно, хоробро, справно, та пересічний русич почував себе в силі творити те саме. Варяги знали про це й тому залюбки, осідали на землю боярами або бралися до торгівлі і старалися уникати суперечки й ворожнечі. Не було це важко, бо руське плем’я було з природи миролюбне, і хоч сильне, відважне та завзяте, не рвалося до бою без необхідної потреби.