Були думки, щоб послати і сповістити Олешича про замах Свена. Та Путята не згодився, боявся, що на вістку про київські події половина війська з-над річки Стугни покине стан; хоч можна б тоді побити варягів, але пограниччя залишилось би без оборони і, як колись за Святослава, печеніги облягли б Київ.
— На час до заходу сонця скажу вдарити у вічевий дзвін, — рішив Путята, — а тоді скочимо рівночасно з обох боків і надвечір знову будемо панами у власній хаті!..
Тимчасом на Дніпрі плили човни вздовж лівого берега, непомітно для киян, швидко і вправно. Пізнати було, що правили ними справжні моряки, звиклі до морських валів та річних бистрин. На носі переднього байдака стояв високий сивобородий муж у крилатому шоломі, дещо схожий на Добриню. Переди байдаків були повирізувані у всілякі дивовижні, страховинні подоби зміїв, вовків, ведмедів, не було тільки щогл, ні вітрил, а то можна б було гадати, що нові варяги йдуть на підмогу Свенові. Були це полочани, здебільшого варяги або давні гридні Рогволда.
Байдаків було двадцять, а в кожному в заграві сонця блищало до півсотні ясних шоломів. Довгим рядом причалили байдаки до берега і, заки хто міг сповістити воєводу Святослава, десять сотень гриднів було вже на березі. Вони залишили човни біля прибережних полів, а самі швидко та в порядку рушили на Берестово. Крик піднявся між жінками, старцями та дітьми, які бажали остерегти своїх. Та вже було запізно. Крикам остороги відповів з садів Рогніди брязк та гомін боротьби. Це полочани Гельгі, наскочили у садах на людей Святослав ва, і вмить почалася січа. Здригнувся Свен у теремі, почувши лоскіт. Замкнений звідусіль, він міг тільки вмерти. Але свідомість суворого становища ні на хвилину не збентежила його. Він сказав отрокові прив’язати йому щит до лівого рамена, а підгоєне передрам’я обвинути під щитом овечою шкірою. Опустив на лице окап шолома і вийшов на рундук. Схвильовані та мовчазні, зібралися варяги довкола конунга.
— Вікінги! — закликав Свен могутнім голосом, який глушив навіть гомін вічевого дзвона. — Ось рішуча хвилина! Одін спрямував своє око перемоги на майбутнє бойовище. Хто зі мною? Хто прийме жребій смерті з білих рук?
— Всі, всі! — загула громада в один голос, і мечі грізним стуком забряжчали об щити.
— Веди нас, веди! — кричали в юрбі старші мужі, купці наступу і, повернувшись втікати, наскочили на Свена.
Високо підняв Свен блискучий меч і пішов уперед, за ним збитою лавою, ніби клином, ступали варяги, вкінці ратники Еріха під проводом його самого і Галляра. Густо стовпилися і кияни перед брамою княжого двора. Воєвода Богдар ждав ще тільки на бояр, щоб почати наступ, коли раптом розпахнулися ворота і довгими кроками, наче стадо хижих вовків, вибігли із них варяги. Але в міру того, як чоло відділив перло вперед, розвивалися й по боках молодші гридні у два крила.
Ніби залізними кліщами обіймали вони змішану першим наскоком юрбу і придавлювали її до хат і парканів. Задні не могли дати помочі переднім, а передні бігли збентежено без проводу та ладу. Наказ Богдара глушили стогони і зойки ранених та рев напасників, які взивали своїх богів Скандинавії та Ісландії. Вкінці не вдержали невправні в рукопашному бою огнищани та вкупі наступу і, повернувшись втікати, наскочили на боярські дружини, які спішили на майдан, перемішали їх і потягли за собою. Майдан опустів, дзвін замовк. Закидане густим трупом бойовище залишилося в руках Свена.
— Де ж Гельгі? — спитав Свен.
— Гельгі витягнув із шолома жребій смерті! — сказав Еріх і схилив голову.
Мовчанка запанувала на зборищі, вкінці підняв руку Свен.
— Галляре! Йди і відбери від гриднів Гельгі присягу на моє ім’я.
— Слухаю! — відповів Галляр з усміхом, вклав у піхви меч і підбіг у двір князя.
Тоді вже почався грабіж усіх дворів біля майдану, де варяги обдирали з трупів зброю та одяг. Сам Свен порозставляв варту і вернувся у капище. Тут господарювали вже варяги безшабашно, і без Еріха вони, певно, не пожаліли б золотих та срібних прикрас, самоцвітів на ідолах. Еріх не дозволив їм на святотатство, дозволив тільки пограбувати майно Ярослава та його помічників, які жили по хатах біля капища. Даремно благав його волхв залишити йому хоч цінніші предмети. Еріх тільки засміявся:
— Конунг не має грошей. Вашого скарбу нема у теремі, треба ж київським гридням заплатити здобиччю. А що не можна нам ограблювати ідолів, бо ми боронимо їх перед хрестами, то мусимо ограбити тебе!
Від садів Рогніди вийшов хильцем переодягнений за звичайного ратника Мощанин. Споглядав скоса на гриднів Еріха, сходив їм із дороги, аж дібрався до Ярослава.
— Що це таке, Ярославе? Тебе грабують? Ти не поскаржився Свенові?
— Свенові? До нього під час боротьби і приступу нема. А наші боги — не його боги!
— Але ж ти йому союзник!
— Та ніби так, але… Видко, людям таких богів не треба, коли у людській біді навіть вусом не моргнуть!
— Що ж, це, видко, княжі боги, не наші,— сказав боярин, — а раз відцурався їх князь… Може бути, вони помстяться колись на князеві, але нам тепер не поможуть.
— Ба, ні! — швидко заперечив волхв. — Коли князь відрікається богів, а ми їх боронимо, то вони були б за нами. Видко, в них таки нема сили…
— Пробі, волхве! — закликав Мощанин і заломив руки. — Як же ж нам бути без них?
— Іти з народом або… приєднатися до нового княжого бога!
— Значить, — дивлячись убік, сказав МоЩанин, — треба приєднатися до сильнішого. Це ясно! Але хто візьме верх?
— Той, за ким піде народ…
— Подай раду, Ярославе, — прохав Мощанин. — Ти волхв, серцезнавець.
— Рада є! Повідомити Олешича, що прибули полочани. Не будь їх, самі кияни були б рознесли варягів уже першої днини, а так, без помочі, затягнеться хуртовина надовше. Слухай! Отут за капищем росте бузина, а за нею густий горішник; там починається стежка, яка веде просто над ріку. Нею зійдеш над воду. їдь на Стугну і скажи Олешичеві, щоб рятував престольний город для князя. Я заклену всі ворожі сили, щоб ти не зустрів на своєму шляху ні дикого звіря, ні ворога.
Мощанин щез у кущах, волхв за завісою у капищі.
Від майдану чулись оклики варягів, які тягли з хати утвар, одежу, поживу, худобу, птицю. У саду Рогніди полочани розкладали ватри. Сонце уже зайшло, а пітьма залягала повільно велетенський город.
ЗА КИЇВ
Коли надійшла ніч, відношення сил значно змінилося. Путята і земські бояри не дорахувалися і половини ратників, які зразу йшли з ними наступом. Бідніші огнищани та челядь полянської віри покидали або повіддавали зброю та заявили, що їм нема ніякого діла до княжої війни. Даремно переконували їх купці та бояри, що під варязькою кормигою буде їм куди важче, а то й доведеться декому і згинути. Біднота знизала тільки раменами.
— В кого поламані руки чи ноги, вибиті очі чи потрощені ребра, цей так чи сяк хліба не знайде! Бийтеся ви, яким хочеться панувати!
Багатше громадянство та всі християни стояли твердо при князеві, і сили було досить, щоб утримати в руках старий город та Поділ. Зате не можна було і мріяти про те, щоб розбити варязьке гніздо одним ударом, як цього бажав Путята. Півтори тисячі варягів могли боронитися тижнями, якби не прийшла стороння підмога. З другого боку, і варягів було замало, щоб опанували ввесь город та пристані; тим-то й обидві сторони стали оглядатися за підмогою.