Вона найшлася для обох сторін одночасно. Варяги своєю подвійною перемогою нагнали простолюддю чимало страху, і тієї самої ночі нові сотні голяків-добровольців хильцем перебігли у Володимирів город або Нове місто між Берестовом та Старим городом, звідки легко було дістатися на майдан перед теремом і капищем. Свен радо прийняв їх, дав їм варязьких ватажків і послав їх грабити Володимирів город. Зате селяни з околиць Києва, з київського Полісся, з-під Вишгорода, Переяслава, Білгорода та Чернігова пообіцяли на третій-четвертий день наспіти з усіма ополченцями, які залишилися ще дома. Був це народ кремезний, завзятий, хоробрий, що звик до походів і небезпеки, тілом і душею відданий князеві, під рукою якого жив сито та безпечно. Так Путята міг рахувати на яких дві-три тисячі ратників з-поза Києва і вдвоє стільки з самого города. Він ладився до вирішального бою.
Щоб забезпечити себе від несподіванок, хитрий дідусь придумав два способи. Передусім призначив кожному ратникові денну платню з княжого скарбу, а що важливіше, її виплатили таки першої днини всім, хто зголосився до назначених воєводами сотників. А що уже два Дні, як припинилася торгівля у городі, а на пристані через війну з печенігами невистачало заробітку, був це єдиний доход бідняків. Він і знадив цілу юрбу людей, які хоч і не мали охоти боротися за чуже добро, але радо хапали за спис та лук для хліба. Після цього відправив Путята ці ватаги теж у Володимирів город пильнувати кожного руху варягів та боронити по змозі життя і майно тамошніх огнищан перед грабіжниками Еріха і Галляра. Вкінці вислав таки посланців до Олешича.
Путята ждав, але Свен не спочивав ні хвилини. Прийнявши присягу від полочан, зранку закликав Галляра, Еріха та Земунда на нараду. Вона мала вирішити, що робити, щоб якнайшвидше роздобути гроші, потрібні на платню ратничкам з Полоцька на Подолі біля пристані. Туди не можна було дістатися пробоєм, бо вже всі хати і вулиці були обсаджені ратниками Путяти. Але Свен знав, що у складах арабських і грецьких купців заховані ціннощі, якими можна було купити половину всієї Скандинавії. І вмить вирішив уже другої ночі поплисти туди човнами. Після наради велів покликати до себе Мощанина. Тут виявилося, що його нема ні в теремі, ні у гридниці, ні в капищі, ні у дворищі Рогніди. Боярин зник, ніби впав у воду. Саме тоді, коли Свен лютував з цього приводу, прийшов з поклоном від Рогніди старий Снорре і прохав конунга до неї на хвилину розмови. Свен знав, чого вона хоче, і засміявся:
— Скажи княгині, що я не маю тепер часу балакати з жінками. Поговоримо через три дні, а тепер… — тут звернувся до своїх гриднів, — осідлайте на вечір шість баских коней. Із заходом сонця виїдемо!
І зайнявся поділом здобичі, щоб хоч частково заспокоїти жадобу наживи у своїх та чужих. Та тут вийшов зразу клопіт. Місцеві, київські гридні більше потребували і швидше могли використати всіляку куплю чи утвар, ніж полочани або варяги. Виявилося, що місцеві варязькі купці не хотіли брати награбленого у Києві добра, яке могли б пізнати на торзі власники як крадене. Те саме казали й руські гридні. Полочани не могли тягнути всячини з собою, бо дорога вверх водою та волоком і без того була нелегка, а залишатись у Києві вони не гадали. І так в один голос усі домагалися срібла чи золота, або хоч би міді, і то головно у грошах, гривнях, ногатях, дірамах, номізмах, а саме цього було у здобичі найменше. Почалися торги і спори. Свен придумав спосіб використати здобич: наказав розвести чималий огонь і у залізних казанах топити золоті та срібні прикраси, посуд, зброю. Сукно наказав розтинати на стільки частин, скільки було гриднів, бо сукна треба було всім… Після поділу паїв виявилося, що кожний учасник боротьби дістав більше, ніж йому належало, і з того приводу запанувало у дружині задоволення. Воно ще зросло, коли надвечір невідомою якоюсь стежкою перебрався на Берестово висланець від Дауда, який заявив, що вимінює за золото всі овечі шкіри, коли варяги відправлять їх на Либень. Всі закричали від радості і негайно почали вантажити шкіри на вози. Коли настала темрява, гридні як один муж рішили вчинити нічний наступ на необсаджену ще частину Нового міста, бо бачили, що з грабежів можна легко розбагатіти. Свен доручив Еріхові начальний провід у вуличній боротьбі, щоб здобути Хорсовий горб між Старим містом і з’їздом на Поділ. Сам сів на коня і в супроводі Галляра та чотирьох гриднів виїхав витичівським шляхом на Либедь.
Та як тільки вершники повернулися спинами до дворища, від воріт двора Рогніди віддалилася темна постать, яка слідком ішла за ними, прихиляючись до хат та парканів. її темний одяг зливався з нічною пітьмою. На кілька хвилин дороги за двором Рогніди шлях ділився. Просто ішла дорога на Витичів, на якій вантажилися підводи для Дауда, праворуч вела бічна доріжка, і на роздоріжжі стояло дворище Козняка. Отут затрималися вершники, і всі разом позіскакували з коней. їм вийшов назустріч високий озброєний муж із смолоскипом. У його світлі видко було, як Свен розпитував про щось, а там і щез із товаришами у дворищі. Поглядач зупинився і побачив, як той з смолоскипом приніс коням паші. Видко, гості гадали довше побути у дворищі старого боярина. Старий Снорре — це був він — вернувся і, вже не ховаючись, пішов назад.
У той час Володимир був уже на Русі. Ще в Корсуні дізнався Анастас від земляків, що, за намовою кесарів, печеніги вдерлись на Київську землю, а варяги задумують посадити на престол сина Рогніди за допомогою полочан, вірних пам’яті Рогволода. Та князь ні на хвилину не втратив духу. В Олеші підняв дружину та зібрав кілька ватаг бродників, які бажали скористатись з виходу печенізьких орд і пограбувати їх кочовище у степах. Усієї сили не набралося в нього і тисячі голів, та і з такою гоосткою не завагався князь іти назустріч ворогові. Як колись Святослав, так і він день і ніч прямував на північ шляхами, знаними тільки бродникам та сайгакам.
Воєвода Олешич завзято і з успіхом обороняв південні окраїни держави. З одного боку річки Стугни стояв табір його дружини, з другого широко розкинулись орди печенізьких ханів. Незвичайна меткість противника утруднювала оборону. Раз у раз вогневі знаки повідомляли, що орда перейшла границю. Олешич бачив, що в такій боротьбі тільки даремно витрачає сили і час, та що тільки рішучий удар, завданий орді, зможе врятувати пограниччя від неминучої загибелі. Тому покликав на раду обох воєводів, Всеволода Сулятича з Овруча та Юрія Стеняту з Витичева.
А було це ввечері саме тієї днини, коли на Берестовому полилася невинна кров боярських дітей. У шатрі Олешича на середньому стовпі висіла ікона богоматері, а перед нею на ланцюжку оливна лампадочка. На розстеленому килимі стояв низенький столик, а на ньому дзбанок на три чарки. Стенята — малий, меткий, чорнявий, може, сорокалітній чоловік з буйною чорною бородою жваво розмахував руками, розповідаючи свій сон. Олешич і Сулятич слухали його.
Голосна розмова перед шатром перебила їх розмову. Завіса, яка закривала вхід, відхилилася, і в шатро ввійшов молодець, вкритий від стіп до голови пилюкою та болотом.
— Слава богу! — поклонився Олешичеві.— А тобі, господине, привіт!
— Навіки слава! — відповів воєвода. — Хто ти й від кого?
— Від Путяти, тисяцького Києва. Я — Степан із Гольші, син Богдара, його бирич. Воєвода Свен із варягами, греками й полочанами опанували Берестово. Добриня вмирає. Прибувай на допомогу, а то пропаде княжий стіл і варяги розсядуться на ньому. Рогніда у змові з Свеном.
— Пробі! — закричали в один голос Сулятич і Стенята, зриваючись із місця. Тільки Олешич стояв мовчки, а там відвернувся до ікони богоматері. Воєвода узяв з кута довгий варязький меч у дорогій оправі та наклав на голову золотистий кінчастий шолом.
— Іменем витязя і владою воєводи наказую тобі, Всеволоде Сулятичу, вирушити негайно на Дідів Потік і стати по правому боці на сто сажнів від шляху. Ти, Юріє Стенято, виїдеш зараз за ним і станеш ліворуч у такій самій віддалі. За вами підуть вози.
— Але ж, воєводо, — не витерпів Стенята, — це ж очевидна загибель для тебе!
— Не твоє діло! Якщо я не з’явлюся до полудня, то це значить, що я загинув, і ви йдіть тоді чимдуж у Київ під руку Путяти. Якщо ввесь Київ у руках Свена, то поверніть на захід у Червенські городи. Звідтіля прийде Мстислав, йому принесете повинну… З богом!