Хмарний ранок уставав десь із-за лісів, коли піші ратники позбиралися з усієї границі і вирушили шляхом у Київ. За ними для оборони їхали кінні гридні, на чолі яких ступав Олешич. Сулятича, Стеняти, їх дружини та обозу не було вже видко. Відділи Олешича мали стримати всю погоню.
Зразу здавалося, що печеніги або не мають відваги нападати вступним боєм на дружину, або взагалі ще не знають, що вона покинула стан. Тому воєвода раз у раз підсилав вістунів до піших ратників, щоб поспішали і по змозі дійшли до Дідового Потока ще перед набігом орди.
Недовго мовчав ліс. Ось надбіг отрок і звістив, що на шляху за ними показуються поодинокі їздці. Олешич спинив коня й велів дружині поспішити. Чвалом понеслося поряд шістсот їздців — уся його сила. З останньої сотні взяв воєвода десять гриднів та засів із ними у густих кущах горобини та бузини. Тупіт коней затихав у віддалі, коли на шляху показалося кільканадцять вершників у баранячих тулупах з довгими списами та арканами. Вони ступали обережно, пильно розглядаючись на боки, бо тут, у тісноті лісу, печеніги впору, ні кинути незручно. Ніде розігнатися, ні ускочити впору, ні кинути арканом. Коли невеликий гурток ворогів залишився позаду, воєвода шепнув:
— Беріть задніх!
Заспівали тятиви, засвистіли стріли, і вісьмох печенігів полетіло з коней.
Наче вовки на отару овець, кинулися гридні на печенігів, які не встигли навіть видобути луків або наставити списів. Кілька ударів мечем, і всі погані лягли головами на шляху.
— Слава богу! Маємо відпочинок. їдьмо ж за своїми!
Чвалом їдучи, дігнали своїх, воєвода, в міру того
як дружина наближалася до галявини, розставляв по дорозі засідки по двадцять гриднів, щоб знищити розвідку ворога. Він знав, що печеніги не підуть у ліси без розвідки і надіявся таким чином стримати їх у дорозі. І справді, засідки верталися одна по одній до гурту, і кожна з них залишала після себе вбитих.
Та Олешич помилявся у дечому. Печеніги, як степовики, збагнули дуже швидко, що по тому боці Стугни нема вже вартових та що Олешич ладиться до відвороту, а не до нападу. Якби ладився до наступу, то, певно, не стягав би варт, тільки намагався б відвернути увагу противника нічними набігами, вогневими знаками, криками та гамором. Тим-то вже на світанку хани з’їхалися і рішили зробити загальний наступ на стан Олешича. З нечуваним криком, свистом та тупотом під звук буйволячих рогів десять тисяч косооких вершників кинулися в ріку, яка аж виступила з берегів під напором валки коней та людей. Вони йшли валом, бо бажали масою та гамором ослабити враження граду стріл і ратищ. Але
о, диво! Розбурхана, каламутна хвиля викинула на берег масу людей та коней, але ні одна стріла не бзикнула в повітрі, ні одне ратище не прошуміло, ні один кінь не заіржав. Коли величезна юрба вершників звалилася на табір руської дружини — він був пустісінький. Хани зрозуміли вмить, що Олешич покинув стан і подався кудись з усім військом, а як так, то й нічого було вже боятися тут засідки. Вони негайо порозсилали розвідників в ліс, а за той час зібрали всі ватаги докупи і рушили головним шляхом на Київ. Засідка Олешича спинила їх чимало в дорозі, бо вони не знали зовсім намірів полян і не розуміли причини відступу. Тому, як тільки вийшли на велике узлісся, начальний хан Азга відділив тритисячну ватагу від головної орди та наказав обійти узлісся лісом. Ватага пішла боками через молодняк, який закривав уже береги відлісної левади. Як звичайно, молодняк цей був куди густіший від старого лісу і нелегко було йти по ньому.
За той час Азга доїздив уже до верху, що розділяв леваду на дві половини. В одному, південному вибалку лежало село, а північна сторона доходила до діброви, де ховалися піші ратники; кінних видко було ще на шляху.
В один голос заверещало сім тисяч грудей, і вмить розтягнувшись у півмісяць, орда з диким ревом пігнала за ворогом. Азга-хан дав наказ за одним махом знищити кінну ватагу. Він відразу зрозумів, що значить відступ Олешича. Йому не ставало сил на довшу, під’їздову боротьбу з печенігами, і тому вислав піших ратників наперед, а сам з комонниками закривав відступ. У чистому полі піхотинець не міг дорівняти степовикові, зате у тісноті лісу печеніг-вершник був тільки безпомічною дитиною проти пішого полянича. Азга-хан розумів добре, що пішої раті уже не здогонить, та надіявся, що кінних гриднів розтрощить уже самою вагою своїх людей та коней.
Наче море у припливі, що кидається звідусіль на самотню скелю, вдарила дика орда об щити дружини Олешича, але, наче від скелі запінені хвилі, вона відскочила зараз від них, залишаючи вал трупів та ранених. Кінні гридні Володимир — це ж була найкраща рать. Були це або вроджені вояки, які весь вік годувалися вістрям списів, або сини боярських родів, які посвячували себе воєнному мистецтву, бо воно одно личило бояринові замолоду. До того, чимало було у дружині людей, які знали війни з давніх літ. Правда, на родимичів, вятичів, болгар на Ярополка, Рогволода ходили здебільшого тільки варяги й новгородці, але вічну, невгасиму війну на південних окраїнах вели майже завсіди полянські ратники.
Безсильно сковзались печенізькі списи та стріли по щитах гриднів, глухо дзвеніли удари палок та кривих шабель об гартовані, булатні вістря київської роботи, зате нічого не стримувало рідких, але куди сильніших ударів простих, широких руських мечів. Голені чуби валилися з коней, рев та скавуління людських тіл, і печеніги з криком та гамором відступили, бажаючи заманити за собою гриднів. Та тоді голосно, але спокійно залунав усім добре звісний голос воєводи:
— Щити на плечі, чвалом у ліс!
І швидко звернувшись, дружина стала віддалятися від ворогів. Хани та беги зрозуміли, що навіть тієї горстки не переможуть відкритим наступом, і взялися за луки та аркани. А тоді в одну мить змінилася боротьба у лови.
Миттю перегнали печеніги збиту у тісний круг дружину та оточили її широким та щільним перстенем. Дощем посипалися стріли. Не впав від них, правда, ні один вершник, але зараз згинуло кількадесят незахищених коней.
— Чвалом!
З диким ревом наскочили печеніги на задні ряди дружинників і засвистіли їх аркани…
Другий наступ поганих був не менше завзятий від першого, хоч багато коротший. Більше трупів та ранених упало по руському боці. Наказав Олешич вершникам, які втратили коней, взятися за луки, а київські стріли були куди кращі від печенізьких. Кінні гридні повернулися та одним наступом розбили ватагу, яка заступала їм шлях у діброву.
А тоді, наче на знак перемоги, залунав раптом у повітрі дзвінкий гомін мосяжної сурми. Враз ожило узлісся по боках шляху, і на рівнину виїхали дві довгі лави, що сяяли від одягу та зброї комонників. Орда зже не відповідала, тільки чимдуж втікала до вибалку, не слухаючи наказів ханів та прокльонів Азги. До тисячі вершників упало на полі, а деякі гурти печенігів опанував уже сліпий переполох.
Щойно тепер Всеволод повірив у можливість перемоги. Витязем, який снився Олешичеві, був, очевидно, він, Сулятич. Захоплення охопило його, наче полум’я. Він кинув спис і, закликаючи Перуна, клином врізався в юрбу печенігів, що втікали.
Але що це таке? Кілька гриднів із найближчої дружини воєводи падає на шию коней зсувається із них у передсмертних судорогах? З окликом жаху спиняють гридні-переможці розігнаних коней, а в цю мить накриває їх усіх чорнобура хвиля варварів. Три тисячі поганих вчетверо перевищували відділ Сулятича, і дарма що це були самі вислужені гридні, юрба ворогів умить змінила наступ у розпачливу оборону. Наче кабан, обскочений собаками, кидався Сулятич з своїми. Його гридні вже не кричали, не співали, а тільки, зціпивши зуби, рубали довкола себе. Вони схиляли тільки голови, не звертаючи уваги на рани та синці, на смерть товаришів. Зате печеніги заревіли від радощів і всією перевагою накинулися на Стеняту. Стенята встиг уже збагнути, що значить ця зміна. Тому не наступав далі, ані не подався в ліс, але з усією дружиною вдарив у найслабше місце ворога — у відстань між ватагою Олешича і Сулятича. Печеніги, які тут були, розскочилися, і одностайність бойової лінії гриднів відновилася.