Настала хвилина спокою між першим і другим ударом, наче тиша перед бурею. Але досить її було Олешичеві, щоб зрозуміти, яких утрат зазнало його військо в обох битвах. Може, третина старої раті, яка знала ще бої за київський стіл у перших роках після смерті Святослава, лежала покотом на місці, де на Сулятича наскочили погані. Впало також багато коней, які не мали щитів, ні лат, а піші гридні у відкритому полі були тільки завадою. Воєвода зрозумів, що треба відступати.
— Повертайте коней, кроком у ліс, піші попереду!
Почалася третя дія битви. Піші побігли у сторону лісу. Олешич дозволив їм покидати списи та лати, і вони щосили рятували себе втечею. Та як тільки повернулися кінні, наступ усієї орди припинив їм відступ. Треба було боронити життя. Хмара стріл впала дощем на стан Олешича. Раз у раз звалювався якийсь вершник із сідла, густо падали коні. Стіна печенігів з скаженим ревом кидалася в наступ. Починалася січа, летіли погані, мов спілі грушки з дерева, падали і свої, а сила навіть найсильніших слабшала.
«Утеча або смерть!» — подумав Олешич, коли побачив, що на обох крилах печеніги нападають раз у раз, так що проста лінія зміняється у півколо. Покликав обох воєводів і після короткої наради крикнув голосно:
— Браття, дружино! Не встояти нам сьогодні проти поганих! Залишилася утеча або смерть. Вибирайте!
— Нема чого вибирати! — закричали без надуми найближчі.— Краща смерть!
— Смерть, смерть! — відгукнулися дальші.
Олешичеві залишилася ще, може, тисячка гриднів,
але удар їх був страшний. Мостом стелилися погані від мечів, списів та копит коней. Цим разом сам Азга-хан і всі інші ватажки стали на чолі своїх, і почалася небувала різня. Погані падали сотнями, та ряди дружин коротшали з кожною хвилиною і затискалися у менший гурт. Очі борців прислонювала кривава мрака, від напруги омлівали руки, віддих рвався у грудях, тільки зуби скреготали від скаженої люті, а з ротів котилася піна. Коні ставали дуба, кусали, іржали, наче у табуні, який обскочили вовки. Аж ось Азга-хан продерся крізь громаду своїх вояків і опинився віч-на-віч з Олешичем. Пізнав його по золотистому шоломі і з диким криком кинувся на нього. Його верблюжим кізяком гартована в Дамаську шабля блискавкою впала на героя і прорубала глибоко кований край щита. Другий удар мірив у шолом та просвистів тільки у повітрі. Воєвода, наче який молодець, звинувся в сідлі, відхилився, а там з усієї сили одним ударом меча розсік на плечі хана карацену і поранив його самого. Покотився з сідла хан, заверещали не своїм голосом його прибічники, а рівночасно один рев тривоги вирвався з восьми тисяч грудей. Невже ж рана, нанесена ханові, стривожила так усіх? Ах ні! її ж бачили тільки найближчі. В Олешича рука з мечем опала безсило. Страшний, нелюдський бій зупинився на одну хвилину.
— Витязь, витязь! — закричав натхненно воєвода.
— Витязь, витязь! — в один голос закричали руські дружинники. — Слава, слава князеві!
А там на найвищій точці пагорбка осяяний промінням сонтя, на величавому, мов молоко, білому коні, виринув їздець. Багряний, золотом шитий плащ спливав з плечей аж до стремен, на золотому шоломі маяла барвиста китиця та блищали самоцвіти. Так само сяяла упряж коня і, наче з вогню кований, миготів меч.
Хто ж не знав цього суворого, страшного лиця? Перед ним корилися народи від крижаного моря по золотоверхі церкви Візантії, від кучугур жовтого піску над Каспієм по зелені луги Тісси.
— Це він, він! — заверещали печеніги і почали втікати.
Великий князь підняв угору меч, а через горбок стала переїздити рать: дружина з південного Подніпров’я, яку забрав Володимир з собою по дорозі. На чолі її їхав Роман Олешич у золотистому шоломі воєводи, візантійських латах та золотом лямованому плащі. За рівними рядами дружини показалися справа і зліва ще якісь безладні ватаги вершників, схожих на орду печенігів, і, побачивши їх, погані збентежилися до краю.
— Бродники! Бродники! — закричали печеніги…
Наче камінь, який відірветься від гори та котиться
і трощить усе по дорозі, так упала дружина Романа на печенігів. Не було серед них ні стриму, ні послуху. Орда ніби осліпла і знавісніла. Та не помогла й утеча. Бродники почали ловити утікачів арканами, піша рать, яка иобачила погром поганих, вийшла з лісу лавою.
Печеніги найбільше боялися бродників, що, хоч руського роду, виросли у лісах півночі та єднали спритність і умілість степовика з силою та відвагою лісового ловця. Від степовика можна втекти в ліс, від лісовика у степ, від руського бродника тільки туди, звідки нема вороття… Сам Азга-хан на войлоковому килимі між двома кіньми, стежкою, яку витоптала печенізька розвідка, тікав на південь.
ЗА РУКУ ДІВЧИНИ
Здобич, яку добули бродники на поганих, була дуже значна, головно, в конях та тваринах, велику кількість яких пригнала собі орда з степів на поживу. Все здобуте отамани поділили між своїми ватагами, а що мали наказ берегти княжої раті, то і швидко покинули сам табір та розставили варту вздовж Дідового Потоку та Стугни.
Уперше після приїзду на Русь Володимир спав під войлоковим шатром, з вечора аж до ранку, і спав непробудним сном серед пісень гриднів, іржання коней, криків і розмов. Глибокий сон швидко охопив усю втомлену рать — воєводів, гриднів і ратників. Тільки бродники не спали. Вартові роз’їжджали по довколишніх лісах, а останні бенкетували при ватрах, оддалік від табору. їх пісні, дикі та рівночаснно тужливі, наче свист степового вітру пізньої осені, то знову розгульні, наче розбурхана весняними водами степова річка, лунали всю ніч. А коли сірина ранку прилетіла на крилах східного вітру, і замовкли пісні, з лісу, з-над Дідового Потоку стали висуватися тіні комонників гуртками по п’ять-шість чоловік. Вони приєднувалися до учасників бенкету, забирали їх з собою і переїздили через пагорбок на південний бік узлісся.
Володимир, вислухавши мовчки звіт, звернувся до Сулятича.
— Ти, Сулятичу, як тільки покоримо крамольників, поїдеш на Волинь до Соломирича і там, спільно з турівськими та пінськими тисяцькими, позбираєте ятвязьких бранців із останнього погрому. Відпустиш їх додому та допоможеш їм на зиму. Голодний сусід гірший хатнього злодія.
— Як-то, милостивий, тепер, після війни? — не вірив власним вухам поліщук.
— Саме тому! Хай знають, що в моїй руці сила побити і змога помилувати.
— Стійте, стійте! — залунали раптом оклики попереду.
Чвалом виїхали Володимир і воєводи на чоло відділу.
На шляху лежало тіло мужа, голова якого майже зовсім була відрізана від шиї. Затиснена права рука держала відламок меча. Поруч валявся порваний аркан, яким послугувалися печеніги і бродники.
— Пробі! — крикнув раптом Олешич, — це Мощанин!
Зіскочив з коня і прикляк біля мертвого.
— До нас тікав, — зауважив Сулятич, — це дивно!
— Гм! — не згодився князь. — Навіщо було йому тікати до нас? У Києві стоїть за нас Путята…
— Ба, Мощанин завсіди ворогував із греками та Христовою вірою, — сказав Олешич. — Він швидше тікав до печенігів, а бродники зловили його.
— Ні, вони були б похвалилися! — докинув Стенятя. — Це не те…
— Золотий ланцюг на шиї є! — замітив Роман. — Це, очевидно, помства або двобій!
— На кому? З ким? — знизав раменами Сулятич.
— Це, видко, бродник його вбив і то не для грабежу, а з особистої ненависті! — вирішив Олешич.
— Ані в службі! — докинув Стенята.
— Може, туди їхав до нас, та зустрівся з вартовим, посварився з ним і згинув у двобою! — зібрав разом здогади Роман. — У Києві зустрінемо Станка Збранича, він, певно, знатиме, чого боярин із Мощаниці шукав над Стугною.
Тіло боярина поклали ратники на підводу, і не розв’язавши загадки, поїхали далі. На небі й на землі була глуха ніч, коли витичівським шляхом вони прибули до Києва.
Того самого вечора, коли з півдня під’їздила до витичівських воріт княжа рать, старий Козняк сидів біля вогню, похиливши голову. Сумні, дуже сумні гадки томили його протягом двох днів, відколи в Києві вибухла ворохобня. Свен, якому старий віддав мало не все своє майно, не навідався до нього зовсім після повороту, зате наспіли вісті, що ятвягів погромив воєвода Соломирич на Волині, так що Свен вернувся сам один без челяді, без підвод. Де ж ділися гроші? Як же ж він справді витратив їх або, може, забрали їх вороги, то чи захоче він додержати з убогим боярином умови, укладеної з багачем? Крім цього, він бачив, що нова влада не найшла прихильників навіть між земським боярством, яке завсіди було вороже настроєне до дружинного ладу. Різня отроків відкрила йому очі. Те, що творилося, це не була зміна володаря на руському престолі, а змова чужих на руських землях. Хоч Мирослава мала стати княжною, але чи була яка запорука, що плани Свена здійсняться?